– Захисники росіян беруть участь у засіданнях суду?

– Звичайно!

– Це українські адвокати?

– За законом здійснювати представництво в судах можуть тільки українські адвокати. І тут я хочу нагадати, що адвоката не треба асоціювати з його клієнтом. Якщо він захищає в суді Януковича, він не обов’язково зрадник.

Особливо важливо про це пам’ятати у зв’язку з судами по воєнних злочинах. Сьогодні слухається велика кількість справ відносно російських військових. Їх захищають кваліфіковані українські адвокати.

Звичайно, частина патріотично налаштованих громадян може сказати, що нема чого витрачати час і засоби на захист цих людей. Проте, раз Україна констатує свою приналежність до цивілізованого світу, то надання всіх передбачених вітчизняним і міжнародним правом прав на захист – навіть якщо особа підозрюється в найтяжчих злочинах – є як раз актом патріотизму. Це, по-перше, презентує Україну як правову державу. А по-друге, це дуже важливо для майбутніх міжнародних судів. Чим якісніше ми здійснимо вітчизняне судочинство, тим краще будуть проходити судові процеси в майбутньому трибуналі та Міжнародному кримінальному суді.

– Чи не станеться так, що після рішення українського суду, постраждалі звернуться до міжнародних інстанцій і доб’ються скасування рішень про конфіскацію?

– Ніхто не може забрати у людини права звернутися в будь який суд. І для того, щоб такі позови не мали успіху, як раз і триває ця складна процедура, яка передбачає судовий розгляд і право на апеляцію. Таким чином, міжнародний суд зможе переконатися, що рішення ухвалювалися не політиками, а судом, і людина отримала право на захист.

– Якщо підсанкційна особа володіє не всім підприємством, а лише певним пакетом акцій, то конфіскується тільки частина власності, чи все підприємство?

– Ми не можемо порушувати право власності акціонерів, які не порушували українські закони, і на яких не накладені санкції. Тому конфіскація проводиться тільки в тій частині, яка належить росіянам.

Проте таких випадків, щоб підсанкційна особа не контролювала певне підприємство повністю через якісь офшорні компанії чи підставних осіб, насправді не так багато. В більшості випадків об’єкти належать їм повністю.

– В результаті таких конфіскацій в руках держави опиняється велика кількість різноманітних активів, які працюють в різних галузях економіки. Відомо, що держава – не дуже хороший бізнесмен, та й комерція – не її функція. Тож яка подальша доля цього майна?

– Рішенням суду конфісковані активи передаються державі. І в подальшому уряд вже буде ухвалювати рішення про те, що з ними робити: якому органу державної влади передавати в управління (до прикладу Фонду держмайна) управляти ними, ліквідувати чи приватизувати.

Крім того, під час воєнного стану, якщо майно може бути корисним для задач оборони країни, то воно може передаватися Міністерству оборони або певним військовим частинам.

– Російські державні активи і майно олігархів знаходяться не лише в Україні, а в багатьох інших країнах. В цивілізованому світі це майно на даний момент заморожене. І багато нетерплячих українських громадян і політиків вимагають терміново передати його нашій країні. Проте західні уряди з цим не поспішають, оскільки захист приватної власності – одна з фундаментальних основ ринкової економіки. І юридичних механізмів конфіскації цього майна немає. Чи йде робота над їх створенням?

– Звичайно, йде. Уряди країн-партнерів усвідомлюють, що знадобляться кошти на відновлення України. І бажано, щоб вони виділялися не за рахунок їхніх платників податків. Тож використання російських коштів є цілком логічним і справедливим.

Юридично це рішення планується закріпити міжнародним договором, що передбачає компенсаційний механізм для України та створення Реєстру збитків, Компенсаційної комісії та Фонду. В ньому країни-підписанти задекларують, що Росія повинна заплатити за свою агресію. І ці країни готові передати в Фонд задля цього заморожені російські активи, а Україна має отримати компенсацію.

Роботу над документами, необхідними для таких рішень, вже розпочато. Для цього створено спеціальну робочу групу при президенті України, з нашого боку цю роботу активно та успішно вже не перший місяць веде моя коллега (заступник міністра юстиції України) Ірина Мудра. І цілий ряд країн-партнерів також займаються розробкою змін до власного законодавства, які дозволять конфіскацію і передачу коштів Україні.

Працювати Валерії Коломієць допомагає пес на ім’я Брют, який мешкає в її кабінеті Фото: прес-служба Міністерства юстиції України

Читайте також: Заморожені російські мільярди: на що може розраховувати Україна

Партії регіонів більше нема

– В той же час, у нас в країні також не бракує людей, зокрема політиків, які підтримують російську агресію. Яким чином Україна протидіє їхній діяльності?

– Після повномасштабного вторгнення було ухвалене рішення РНБО про заборону цілого ряду проросійських партій. Воно введене в дію указом президента.

Паралельно внесено зміни в закон про політичні партії, якими було розширено коло причин, з яких партія може бути забороненою в Україні. Зокрема йдеться про партії, діяльність яких спрямована на шкоду безпеці України. А таких партій у нас було досить багато. Існувала навіть “Партія політики Путіна”.

– Яким чином здійснюється заборона партій?

– Згідно з законом, цей процес ініціюють правоохоронні органи. Вони подають до Мінюсту звернення, в якому вказують, що проти керівників тієї чи іншої партії відкрито ряд кримінальних проваджень, вручено підозри, або навіть є і вироки. І вже на основі таких звернень ми йдемо до суду і аргументуємо необхідність заборони такої партії.

– Яку останню партію було заборонено?

– Партію регіонів.

– Вона досі існувала?

– Я теж була здивована. Проте виявилося, що юридичного рішення про її заборону досі не було. Зараз цей процес майже завершено. Можливо буде ще апеляція, і після того історія Партії регіонів буде завершена остаточно.

Це, звичайно, більшою мірою символічне рішення, оскільки сама партія давно мертва, а її активи перейшли до інших партій. Проте його потрібно було ухвалити, оскільки неправильно було б, якби ця партія продовжувала формально існувати й надалі.

– “За ЄДУ!”, СДПУ (о), блок “Не так!”, Партія регіонів, Опозиційний блок, ОПЗЖ… Це все партії, які дотримувалися однієї політики. І в них перебували одні й ті ж самі люди. Коли одна партія терпіла крах, вони просто переходили до нової. То який сенс забороняти партії, якщо це ніяк не впливає на діяльність їхніх ідеологів і керівників?

– Сенс в цьому, все ж таки є. Проте я погоджуюся, що механізм на сьогоднішній день недосконалий. Зокрема немає розуміння того, як бути після заборони партії з депутатами від неї в радах усіх рівнів. Сьогодні вони продовжують свою роботу. І заборона партії на це дійсно ніяк не впливає.

Тому звичайно, потрібні механізми, які б перекрили особам, які відзначилися антиукраїнською діяльністю, шлях до політики – своєрідна люстрація. Проте як має виглядати цей механізм, зараз важко сказати.

Для початку мабуть варто згадати, що в основі рішень про заборону політичних партій лежать кримінальні справи, відкриті проти їхніх керівників. Суспільство має наполягати на тому, щоб ці кримінальні справи доводилися до вироків. Особи, які отримають такі вироки, будуть протягом якогось часу фізично позбавлені можливості провадити політичну діяльність.

Можливим механізмом прихованої люстрації могла б бути законодавча заборона для членів керівних органів ліквідованих партій надалі балотуватися на виборах. Проте таке рішення потребуватиме дуже ретельної експертизи на предмет того, чи не будуть таким чином порушені їхні громадянські права.

До того ж, досвід показує, що і таке рішення має свої слабкості. Наприклад, в процесі заборони “Партії Шарія” з’ясувалося, що сам Шарій (антиукраїнський блогер Анатолій Шарій, який підозрюється у державній зраді – “Апостроф”) не тільки не входив до керівних органів, а й взагалі не був членом цієї партії. Тож будь які обмеження, які б накладалися на її функціонерів, ніяк би його не зачепили.

Читайте також: Непотоплю­ваний: чому Льовочкіна не виганяють із Верховної Ради

– Партії, які забороняють, погоджуються з винесеними рішеннями про заборону?

– По різному. Деякі надсилають в суд адвокатів, захищають свою позицію. Найбільш активно поводилася під час судового розгляду Прогресивна соціалістична партія, очолювана Наталією Вітренко.

– Вона теж існувала досі?

– Так. І судячи з того, що вони збирають документи і матеріали суду, вони, ймовірно, збираються звернутися з приводу власної заборони до Європейського суду з прав людини.

Проте, гадаю, шансів у них небагато, оскільки судові розгляди проходять відкрито, і ми навіть клопоталися про проведення їх прямої трансляції. Не в усіх випадках суд задовольнив ці клопотання, оскільки в процесах використовуються часом матеріали кримінальних справ СБУ, ДБР та прокуратури. Проте в будь якому разі ми впевнені в своїй аргументації.

– Механізм заборони партій, з одного боку, сьогодні виглядає потрібним. З іншого, він тягне за собою значні ризики, оскільки в майбутньому може стати дієвим інструментом тиску на опозицію. Заведення владою кримінальних справ на політичних опонентів – повсякденна справа в українській політиці. Таким чином, ми маємо інструмент, за допомогою якого при бажанні можна заборонити практично будь яку партію.

– Такий ризик дійсно є. І для його запобігання існує судовий контроль. Рішення про заборону партії ухвалюється не міністерством і не урядом, а судом, який на підставі наданих документів повинен буде вирішити, чи дійсно дана партія займалася антиукраїнською діяльністю.

Тож я гадаю, що існуючий механізм цілком демократичний і відповідає вимогам воєнного часу.

Звичайно повної гарантії незастосування його в політичних репресіях немає. Проте навряд чи будь який закон може дати таку гарантію. Ми ж розуміємо, якщо влада в Україні в якийсь момент буде узурпована, то закони швидко і легко будуть переписуватися під поточні потреби. Будь які партії будуть забороняти взагалі без підстав, і це ніяк не буде пов’язано з нормами сьогоднішнього закону.

Люстрація 2.0

– Приводом для розмов про люстрацію є сьогодні не лише склад нашого депутатського корпусу. Після деокупації територій виникає питання, що робити з людьми, які працювали в окупаційних адміністраціях, організовували фейкові референдуми тощо. Через якийсь час вони знову почнуть просочуватися у владу.

– Сьогодні правоохоронні органи виявляють таких людей і притягують до кримінальної відповідальності за колабораціонізм. Це жорстка але необхідна в умовах війни норма. Проте в повоєнний час державна політика повинна змінитися. Звичайно, найбільш активних колаборантів потрібно притягувати до відповідальності. Але більшість людей, які сьогодні вимушені перебувати на окупованих територіях, повинні будуть піддаватися не так кримінальній відповідальності, як люстрації.

При її запровадженні потрібно буде врахувати вже наявний досвід. Закон про люстрацію, ухвалений в 2014 році, був досить різко розкритикований Венеціанською комісією, оскільки на її думку порушував громадянські права.

Я не критикую попередників. Вони ухвалили закон, який на той момент відповідав політичній ситуації. І вони не могли передбачити наслідків у вигляді мільйонів й мільярдів компенсацій, які доводиться виплачувати поновленим на роботі особам за вимушений прогул.

Але на майбутнє доведеться виписувати новий механізм, який буде більше відповідати європейському законодавству. Зокрема рішення щодо люстрації повинен ухвалювати не департамент Мінюсту, а спеціальна комісія, куди кожен громадянин зможе прийти і навести аргументи на свій захист. Наприклад, довести, що його робота не була пов’язана з підтримкою окупаційної влади. Наприклад, лікар працював, бо людей треба лікувати, начальник водоканалу – бо людям треба воду подавати. І жодних дій, спрямованих на пряму підтримку окупантів, ця людина не вчиняла.

Через такий механізм доведеться пройти всім людям, які претендуватимуть на державні посади. Окрім того, він дасть людям можливість просто очистити свою репутацію, довівши, що вони, вимушено опинившись на окупованій території, ніяк не сприяли окупантам. Це повинно стати важливим фактором об’єднання суспільства.

– Робота над таким законопроєктом вже триває?

– Сьогодні вся державна політика і риторика спрямовані на перемогу. І тому публічних дискусій з цього приводу практично не ведеться. Проте фахівці, звичайно, напрацьовують певні рішення щодо перехідного правосуддя, щоб після настання миру необхідні закони можна було оперативно ухвалити.

– Що таке перехідне правосуддя?

– Це комплекс заходів, необхідних для нормалізації ситуації в повоєнний період. Він включає цілий ряд заходів, які вводяться на певний термін, а після того, як нормальне життя в країні відновиться, будуть втрачати свою силу.

До заходів перехідного правосуддя відносяться, наприклад, питання компенсації громадянам втрат від війни, засудження або помилування колаборантів, створення трибуналу для воєнних злочинців. З необхідністю такого трибуналу погоджується і ООН і Комітет міністрів Ради Європи, і ПАРЄ. Зараз з партнерами триває обговорення концепції такого трибуналу. Запропоновано декілька різних варіантів, і остаточного рішення поки що немає.

Також в повоєнній історії деяких країн були випадки створення “комісій правди” – тимчасових органів, які встановлюють реальні історичні обставини, пов’язані з війною. Ми повинні зафіксувати всіх дійових осіб: тих, хто ухвалював рішення, здійснював оборону, хто став жертвою окупантів, а хто чинив воєнні злочини. Це важливо як для збереження національної пам’яті, так і для міжнародних і українських судів.

Надія на судову реформу не згасає

– Тим часом, в українських судах вистачає проблем. Репутація судової гілки влади – нижче нікуди. Спроби її реформувати не приносять видимих результатів. Венеціанська комісія розкритикувала новий закон про Конституційний суд.

– Вона незадоволена тим, як було реалізовано рекомендації Єврокомісії щодо процедури відбору суддів Конституційного суду. А це дуже важливе питання, оскільки КС – це такий орган, який здатен скасувати будь який закон, розвалити будь яку реформу. Тому компетентність і незалежність суддів дуже важливі.

А щодо реформи правосуддя, то вона поступово просувається. Нещодавно запрацювала Вища рада правосуддя. Досі на неправомірні дії суддів навіть нікуди було поскаржитися. Тепер такий орган існує.

Завершується формування ВККС (Вищої кваліфікаційної комісії суддів), яка дозволить доформувати суддівський корпус, оскільки сьогодні в країні відчувається гострий дефіцит суддів. В деяких містах залишилося по одному судді. Це призводить до того, що розгляди справ тривають дуже довго.

Формування нових органів дає надію на те, що ситуація в судовій системі почне поступово покращуватися.

Також варто приділити увагу розвитку несудових способів розв’язання конфліктів.

– Які це можуть бути способи?

– Минулого року було ухвалено закон “Про медіацію”, який дає можливість сторонам вирішувати свої суперечки, не звертаючися до суду, а за допомогою кваліфікованого фахівця-медіатора, який є спеціалістом в психології спілкування і може допомогти сторонам знайти вирішення своїх суперечок самостійно.

– Домовитись можна. А як бути впевненим, що інша сторона цю домовленість зрозуміла так само, як ви, і буде її виконувати?

– Результатом медіації є не усні домовленості. Сторони укладають між собою договір, який має юридичну силу.

Така процедура досить успішно застосовується на основі безоплатної правової допомоги при роботі, наприклад, з неповнолітніми правопорушниками. Медіатори працюють і зі юним зловмисником, і з жертвою, знайомлять їх, надають підтримку, допомагають примиритися між собою.

Досвід показує, що така процедура сприяє зниженню тривожності у потерпілих, допомагає їм швидше і легше отримати належну компенсацію. І дуже важливо, що вона дозволяє підлітку-правопорушнику, в разу успішного примирення сторін, не потрапити до в’язниці і отримати другий шанс побудувати своє життя.