До Дня Державного Прапора Україну відвідав президент Польщі Анджей Дуда. Тижнем раніше, в День Війська Польського, він вшанував пам’ять українських воїнів, які разом з поляками боролися проти більшовиків у 1920 році. З кандидатом історичних наук та ведучим каналу “Історія без міфів” ВЛАДЛЕНОМ МАРАЄВИМ “Апостроф” поспілкувався про те, що об’єднувало та роз’єднувало українців з поляками та чи готові давні союзники переступити через історичні травми та образи, аби разом досягти перемоги.

– Якою була роль українських вояків у захисті Другої Речі Посполитої від більшовицької навали, про яку нам днями нагадав президент Польщі Анджей Дуда?

– Безпосередньо вояки УНР майже не брали участь у Варшавській битві, адже основні сили української армії тоді базувалися в районі Дністра й румунського кордону, тримаючи там свою ділянку фронту. Але частина складу 6-ї Стрілецької дивізії під орудою полковника Марка Безручка з 29 по 31 серпня 1920 року брала участь в обороні міста Замостя, яке обороняли, звісно, й польські частини, проте загальне командування прийняв Безручко як старший за званням. Фактично наступ на Замостя, яке знаходиться на південний схід від Варшави – складова однієї великої операції, адже тоді Червона армія наступала вглиб Польщі, прагнучи її окупувати і прориватись у Європу далі, з перспективою влаштувати світову комуністичну революцію.

Тим часом в другій половині серпня того ж року поляки під Варшавою розбили більшовиків під командуванням Тухачевського і змусили їх до відступу. Тоді командування Червоної армії вирішило допомогти Тухачевському і відбувся удар Південно-Західного фронту Єгорова на Львів і далі через Люблін і Замостя на Варшаву. Безпосередньо на Замостя кинули 1-шу кінну армію Будьонного. Українці Безручка разом з поляками зупинили наступ, відбивши кілька штурмів ворога, що переважав у кількісному складі в кілька разів. Підійшла підмога, фронт Єгорова зупинився і Варшава була остаточно врятована від більшовиків. За оборону Замостя Безручко, до речі, у жовтні 1920 року отримав ранг генерал-хорунжого армії УНР, як згодом і його начштабу, Всеволод Змієнко. Цікаво, що обоє вони – вихідці з Південної України, Безручко з міста Токмак, Змієнко – з Одеси

– Як ми знаємо, боротьба українців за незалежність, в якій союзником стали поляки під керівництвом Юзефа Пілсудського, зазнала невдачі, проте їй не бракувало й перемог та яскравих моментів. Якими вони були?

– У 1920 році УНР потрапила в ситуацію, коли окрім Польщі ніхто не надавав їй реальну допомогу. УНР та Польська Республіка підписали Варшавські Конвенції: це комплекс договорів, який умовно називають “договір Пілсудського-Петлюри”. Поляки взяли на себе озброєння та підготовку армії УНР, формування військових частин, і зобов’язались допомогти у наступі, аби визволити Правобережну Україну бодай до Дніпра. Спочатку наступ мав успіх, війська вийшли навіть до Борисполя та Броварів, але потім у червні більшовики почали контрнаступ. Після згаданої Варшавської битви знову почався польсько-український контрнаступ, але Польща, виснажена попередніми роками боїв, пішла на перемир’я з більшовиками, а потім і на Ризький мир.

Треба відзначити, що Варшавські Конвенції не були ратифіковані Сеймом, шо створило для Польщі певну лазівку, аби відмовитися від виконання їх умов. Тому в жовтні-листопаді 1920 року армія УНР опинилася сам-на-сам з ворогом і була витіснена за Збруч та інтернована. Через рік поляки допомогли УНР здійснити Другий Зимовий Похід, але він був надто обмежений в силах, тому завершився невдало.

– Що стало ключовим фактором у перемозі більшовиків над українцями та нашими союзниками поляками?

– По-перше, більшовики представляли собою монолітну силу. Одна жорстко централізована партія (Ленін називав це “принципом демократичного централізму”), ліквідована опозиція, як і в партії, так і поза нею – усі були оголошені поза законом, навіть єдиний союзник, ліві есери, перейшли в стан ворогів.

По-друге, більшовики від початку захопили центральні міста Росії: Москву, Петроград, основні промислові центри. Відповідно, антибільшовицькі сили діяли з периферії. По-третє, слабкою та недостатньою була іноземна підтримка антибільшовицьких сил, бо Антанта, яка перемогла у Першій світовій, була виснажена, і не хотіла втягуватись у нову велику війну.

По-четверте, більшовики проводили дуже активну популістську кампанію, спрямовану на завоювання підтримки наймасовіших верств суспільства, тобто бідного селянства і пролетаріату. Враховуючи те, що середній рівень освіти та життя загалом були низькими, більшовики легко завойовували уми простими гаслами, адже далеко не всі люди аналізували, чим це може закінчитись.

– До речі, в нас гасло “земля – селянам, фабрики – робітникам” спрацювало, а в Польщі – ні. Чому так сталось?

– У Польщі теж була спроба спертись на ліві сили. Як завжди, практикували методи “гібридної війни”: більшовики створили альтернативний “уряд” за межами Польщі (Тимчасовий комітет) який базувався спочатку в Смоленську, а потім в місті Білосток в Мінську – з тим, щоб привезти його “в обозі” Червоної армії в Польщу та поставити на її чолі польського комуніста Юліана Мархлевського. Але масової підтримки ліві не отримали, адже польський рух на початку ХХ ст. був незрівнянно потужнішим за український. Окрім того, польська державність стабільно існувала століттями, аж до кінця ХVIIIст., і навіть з ліквідацією Речі Посполитої Польща продовжувала існувати в певних формах, таких як Велике Герцогство Варшавське, вільне місто Краків, Царство Польське, Регентське Королівство Польща. Рівень освіти та середній рівень життя там був вищий за український та той, що був у російській глибинці.

У 1918 році з’явилась реальна можливість для відновлення державності, і це більшість поляків сприйняли з величезним ентузіазмом. По суті, тоді їм вдалося відбитись від усіх сусідів. Тобто, Польща заявила про себе як дуже серйозну силу в Європі, але це не врятувало її в 1939 році.

– Повертаючись до причин, чому ми не мали сильного національного руху на початок ХХст., та хто цьому посприяв. Раніше був доволі поширеним міф про “вічне гноблення українців польськими панами”, проте нині згадуємо про те, що Велике князівство Литовське та Річ Посполиту створювали й українці. Як подолати історичні міти у польсько-українських стосунках?

– Звісно, треба сказати, що Річ Посполита – не є державою винятково польського народу, вона фактично була державою як поляків, так і литовців, білорусів та українців. Маємо розуміти: держава ХVI -XVIIст зовсім не те ж саме, що й сучасна держава. Абсолютна більшість людей в ті часи до управління не допускались. В Речі Посполитій суспільними станами, які цим займались, були шляхта та духовенство, і українська (тоді – руська) шляхта була органічною складовою цього стану, який через систему сеймиків та державних сеймів керували республікою. Так, це була специфічна політична система, де був виборний монарх, вкрай обмежений у повноваженнях, і над усім панували закони, ухвалені Сеймом. Тобто, досить прогресивна для свого часу система, можна згадати ту ж Москву, де правитель був деспотом, а усі його піддані були безправними відносно нього, починаючи від родини самого царя і закінчуючи селянами. Та Францію, де Луї ХІV казав, що “Держава – це я”, тобто класика абсолютизму. Втім, у ХVІІІ ст. державна система Речі Посполитої почала “пробуксовувати”, і вона програє сусіднім централізованим державам та стає їх жертвою.

– З початком нового етапу російсько-української війни ми все більше цікавимось перемогами, які українці здобували разом із союзниками – Польщею та Литвою – над московитами. Це стосується і знаменитих походів гетьмана Сагайдачного, і Конотопської перемоги гетьмана Виговського, але ж цих подій значно більше. Що нині незаслужено забуто? І чи можуть ці події пов’язувати нас з нинішніми союзниками та відрізняти від ворога і сьогодні?

– Звісно, це все з’єднувальна ланка з поляками, а ще й з білорусами та литовцями. Бо в армії Великого гетьмана Литовського, руського магната Костянтина Острозького воювали пращури усіх цих народів та європейські найманці. Тобто це була така собі “армія народів Європи”, яка завдала поразки московитам під Оршею в 1514 році. Тобто, мілітарна історія бойової співдружності українців з поляками та литовцями і білорусами проти московитів – надзвичайно глибинна, і абсолютно справедливо литовсько-польско-українська бригада країн Люблінського трикутника носить ім’я Костянтина Острозького. Треба згадати, що вже у Лівонській війні 1558-1583 років проти московитів українське козацтво вперше серйозно заявило про себе як про мілітарну силу.

У цьому контексті треба згадати й про похід Лжедимитрія І, який називав себе сином царя Івана Грозного, на Москву, яку взяли в 1605 році, а потім, спільними зусиллями армія Станіслава Жолкевського взяла її в 1610 році. Не забуваймо і про згаданий вами похід Петра Сагайдачного на Москву у 1618 році: тоді він підтримав армію королевича Владислава Вази. Підтримали козаки армію Владислава (тоді вже короля) у Смоленській війні 1632-34 років. До речі, вона велась не лише на Смоленщині, а й на Чернігово-Сіверщині, Курщині, Білгородщині: завдяки нашим козакам там періодично виникали різні “бавовни”. Тому, історія союзництва з поляками, литовцями та білорусами – дуже насичена й цікава, і її треба відкривати по-новому.

– Окрім спільних сторінок бойової слави є й моменти, які роз’єднують нас із поляками. Йдеться в першу чергу про протистояння УПА й Армії Крайової під час Другої світової, а також Волинську трагедію. Чи є в нашому та польському суспільствах потенціал перегорнути цю сторінку, подолавши гостру суперечність, і чи готова до цього нинішня польська влада в особі Анджея Дуди?

– Наскільки я бачу, ця проблема вже долається, і долається вона особливо успішно саме з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Швидко це не буде: в історичному сенсі це відносно свіжа історія, пройшло”всього” близько 80 років. Живі ще деякі свідки, багато дітей свідків та учасників тих подій. З історії ми бачимо, що повністю пропрацювати якусь колективну травму можна, зазвичай, коли пройде дуже багато часу.

У нашому випадку найсуперечливіший епізод спільної історії – Волинська трагедія 1943-44 років. З точки зору Польщі це був геноцид польского населення (відповідну резолюцію ухвалив Сейм у 2016 році), з української точки зору – обопільна бійня, де є дуже серйозний провокаційний чинник з боку німецьких окупантів при певному впливі радянських партизанів і НКВС. Росія роками активно розкачувала цю тему, намагаючись якомога більше налаштувати поляків проти українців через цю трагедію.

Після 24 лютого для Польщі стало абсолютно очевидним, що в її інтересах якомога активніше підтримувати Україну. Адже якщо ми не встоїмо, то наступною жертвою буде вона, країни Балтії, можливо Фінляндія. Тому суперечності між нами відійшли на другий план.

– Як казав відомий польський діяч Єжи Гедройць, без незалежної України нема незалежної Польщі…

– Саме так. За нинішніх умов безглуздо займатись з’ясуванням стосунків. Треба згладжувати суперечності та йти на компроміс, адже у нас один ворог – російський імперіалізм. Маємо здолати його разом – тільки так, подолавши власні образи та амбіції, можна досягти перемоги!