З початку повномасштабної війни росія називала метою війни в Україні різні речі — від вигаданої ними ж “денацифікації” до “звільнення” Донбасу. Утім правда в тому, що метою нападу завжди було одне — знищення української держави та державності. І хоча українські захисники та захисниці дають російським окупантам гідну відсіч, вони не мають це робити, будучи в стороні від суспільства. Усі мають працювати на перемогу. Під час війни абсолютно неприпустимо танцювати в клубі, поки хтось на нульовій точці віддає своє життя за свободу України. Про це у спецвипуску програми “Фронт Бадрака” на Апостроф TV розповів секретар Ради національної безпеки і оборони України ОЛЕКСІЙ ДАНІЛОВ. Він також пояснив, що зараз відбувається на фронті, яка ситуація з озброєнням на передовій, на які гарантії безпеки може погодитися Україна і якою буде наша країна після перемоги над росією.

— Яка ваша оцінка того, що відбувається зараз, після того, як ми відійшли від Лисичанська? Путін визнав, що задіяні війська дуже втомилися і мають відпочити. На цьому тлі, яке ваше бачення ситуації?

— Слово “втомилися” не зовсім коректне. Наші хлопці та дівчата, які боронять нашу країну, добряче потріпали російське військо. Тому вони на сьогоднішній день, як каже путін, мають трошки відпочити. Дуже багато їх відпочиває, скажімо так, в іншому світі. Дуже багато їх сьогодні “відпочиває” в шпиталях, які знаходяться на території російської федерації, на території частини Луганської та Донецької областей. Такий відпочинок.

На сьогоднішній день всі війська, за даними нашої розвідки, вони перекидають на Херсонський напрямок, нам відома ця ситуація. Взагалі все, що відбувається там, якоюсь мірою є прогнозованим процесом.

Я хотів би звернути увагу, тут дуже багато було таких фахівців, які вважали, що до війни можна на 100% підготуватися і бути готовим на 100%. Я хочу сказати, що це неможливо апріорі, тому що ви не знаєте дуже багато компонентів, які будуть безпосередньо під час військових дій. Ви не знаєте, як будуть поводитися ті чи інші люди, ви не знаєте, якими будуть наслідки тих чи інших речей. Це все вирішується на полі бою.

Я дуже добре пам’ятаю, коли президент Зеленський задавав питання генералу Залужному – це ще було в грудні, якщо я не помиляюся – “Валерію Федоровичу, скажіть, будь ласка, як наша міцність?”. Залужний сказав, що це все може показати тільки бій. Ви пам’ятаєте, що бої 24 лютого якраз показали, що ми готувалися і були готові.

На превеликий жаль, те, що відбулося з боку Білорусі, для нас — і ми цього не приховуємо — було підступно. Ми вважали, що такого розвитку не буде, ми очікували трошечки інший сценарій. Але тим не менш, на сьогоднішній день ми маємо таку ситуацію.

Насправді, ситуація складна. Я не є прихильником, який розповідає, що в квітні все закінчиться, що ми будемо відпочивати, таким лагідним, солодким голосом. Це неприпустимі речі, тому що в нас триває війна, і вона буде тривати ще певний період часу. Вона не буде короткою з урахуванням того, що ворог не знімає своїх завдань. Завдання просте — це повне знищення нашої держави. Інших завдань у путіна немає. Якщо хтось вважає, що це буде обмежуватися територією Луганської області, Донецької області, частиною півдня нашої країни, — це все омана, таких планів у них немає. У них план один: знищення повне нашої держави, нашої державності, вищого військово-політичного керівництва нашої країни та всіх українців, які дбають про незалежність нашої країни. Таке завдання.

— Тим не менше, чи бачите ви ознаки того, що російське угрупування виснажене, що воно захлинулося? Чи вони будуть діяти шляхом перекидання сил і зосереджуватимуть зусилля на якомусь одному напрямку, і постійно тиснути на нас?

— Ми бачимо, що в них змінилася стратегія ведення цієї війни. Якщо вони спочатку вважали, що тут будуть квіти, тут буде зустріч певною частиною населення… Звичайно, частина готувалася. Готувалися гауляйтери, які на сьогоднішній день присутні ще на території нашої країни. Я постійно акцентую на цьому увагу, що російські гауляйтери нікуди не поділися в медійному просторі, їх багато і в інших складових нашої держави. Це дуже і дуже небезпечна тенденція, яка продовжується і яку ми ще, на превеликий жаль, не переламали. Це дуже важлива річ.

Що стосується зміни їхньої тактики з урахуванням того, що в них не вистачає спроможності по всій лінії фронту – а вона доволі велика – вести сьогодні бої, то вони вирішили робити потужні ударні кулаки. І цими силами вони потроху просуваються.

Нагадаю, що всі без винятку військові експерти та розвідки давали нам дуже обмежений проміжок часу на те, що вся наша країна буде захоплена. Ви це знаєте, і це не є секретом, що одна з розвідок найдовше давала три тижні. Переважна більшість — від 5 до 6 днів і мало би все закінчитися.

Однак ми тримаємо оборону і захищаємо країну вже 130 з гаком днів. Ми будемо і надалі тримати нашу оборону, але треба розуміти, що ворог потужний і підступний. Те, що вони використовують на сьогоднішній день проти нашого мирного населення авіаційні бомби, те, що на сьогоднішній день бомблять мирне населення, — це ж не та класична війна, яка прописана в документах, нормах і правилах, які є на сьогоднішній день у світі. Вони воюють проти мирного населення: проти дітей, проти жінок, проти літніх людей.

Це підступність російської федерації в цьому процесі, вони навіть війну не хочуть називати війною. Вони вигадали свою “спецоперацію”, вдерлися на територію незалежної України і мають бажання тут поводитися так, як вважають за необхідне. Велика проблема, що для них не існує правил.

— Під час саміту НАТО в Мадриді Борис Джонсон чітко сказав, що в України є всі можливості відбити російського ворога до стану 24 лютого до кінця року. Це думка британського лідера чи це якась узгоджена думка, і так може відбутися?

— Нам би дуже хотілося, щоб це відбулося. Для цього мають бути певні чинники: якщо є кількість і якість зброї, яку надають нам партнери, якщо відкриється лендліз, якщо відкриються всі можливості для підтримки нашої країни нашими партнерами, то такі завдання можна виконати. Якщо такого не буде, маємо розуміння, що нам буде дуже важко. Але ми будемо вести свою боротьбу за незалежність нашої держави.

Треба розуміти, що для нас не є перемогою кордони 24 лютого. Для нас є перемогою кордони 1991 року. Це дуже важлива річ. Якщо ми будемо погоджуватися, що в нас поступово хтось може забирати наші землі, то це не державницька позиція, і не той шлях, на який ми маємо з вами розраховувати. Тоді рано чи пізно існування держави постане під питанням.

— Чи підтримують західні партнери, принаймні, головні — Сполучені Штати, Велика Британія — цю ідею повного повернення територій України на рівень 1991 року?

— Головне, що це підтримує абсолютна більшість нашого населення. Є соцдослідження, яке каже про те, що 90% нашого населення вважають, що ми маємо мати кордони 1991 року. Ми жодну територію не захоплювали, до жодної країни ми не маємо територіальних претензій, крім того, що залиште нас в спокої, віддайте нам наше. Ми знаємо, як будувати нашу країну.

— Як ви гадаєте, для того, щоб виконати цю місію і досягти цієї мети, необхідна ліквідація режиму путіна? Чи це можливо, коли дехто піклується про його обличчя та те, щоб він залишився при владі?

— Я вважаю, що це хибне уявлення, що якщо не буде путіна, щось буде змінено на користь нашої країни. Там таких путінів дуже багато, їх там на сьогоднішній день уже сотня. 85 людей, які керують повністю російською федерацією, — будь-хто з них є путіним, за виключенням невеликої кількості людей в особі семи осіб, які більш ліберального толку. Вони там є в цих 85, але їх 7. Решта — це суцільний путін. І навіть якщо він піде, а рано чи пізно це відбудеться, це не значить, що ми маємо плескати в долоні від того, що все закінчилося.

Може бути ще гірше. Чому? Тому що в росії дуже складна ситуація. Ті концепції, які вони на сьогоднішній день пропонують світу, вже цілком зрозуміли. Вони до цього готувалися доволі давно. Доктрина “Острів росія”, яка схвалена в російській федерації, на сьогоднішній день втілюється в життя. Ця ситуація про доктрину полягає в тому, що писав її свого часу уродженець міста Лева, який після закінчення школи поїхав до Москви, там навчався. Така доктрина спочатку була зроблена ще в 17-18 роках минулого сторіччя, коли звідти поїхали інтелектуали, а [філософ Вадим] Цимбурський її підхопив і зробив, якщо я не помиляюся, в 90-х роках минулого століття.

— Ми можемо констатувати, що питання, хто буде керувати росією чи який там буде політичний устрій, залишається за дужками наших головних зусиль? Тобто наші головні зусилля — це відбити територію, а що там буде відбуватися, нас в принципі не хвилює?

— З урахуванням зухвалої поведінки нашого сусіда, нас, звичайно, це має турбувати. Ми не можемо спостерігати спокійно за цими процесами, тому що для нас це постійний виклик. На превеликий жаль, там немає населення. Переважна більшість — це раби, які визнають своє рабське існування, вони з цим погоджуються. Це те, що відрізняє нас від росіян.

У нас дуже багато було зустрічей після 30 жовтня, коли вперше почали лунати тези про те, що російська федерація буде нападати, після першої публікації в пресі Сполучених Штатів. Спочатку Washington Post, потім Politico, а потім пішло всюди. У нас відбувалося дуже багато зустрічей і контактів саме з представниками Сполучених Штатів, Великої Британії, інших країн. Вони один за одним повторювали, що в нас не буде спроможності тримати удар від російської федерації. На що ми пояснювали, що, по-перше, ми готуємося до цих речей, а по-друге, цього статися не може, тому що ми зовсім різні.

Оце уявлення, що ми є єдиним народом… Я їм пояснював, що вони є азіати, ми — ближче до Європи. Ми — європейська нація, ми європейський народ, тому в нас немає нічого спільного з цими людьми. Вони постійно зазіхають на нашу історію, зазіхають на наші традиції для того, щоб виглядати європейцями в обличчі інших людей. Вони до Європи не мають ніякого відношення. Суто азійщина, яка визнає тільки царя і верховенство першого. Ще раз наголошую, населення, яке там є – це заручники і раби.

Навіть якщо ви подивитеся зараз соціологію, то 80% підтримують те, що вбивають дітей, я вже не кажу про інші речі, які вони роблять, вони цим пишаються. Вони зараз ввели такий новий термін, тому що в них був певний період закату, що росіяни — це потужна нація. Якщо ви вважаєте, що ви росіянин, то ви просто “зе бест”. Це просто повне божевілля, тому що це неприпустимі речі в цивілізованому світі.

— Днями з’явилася нова стратегічна концепція НАТО. Вона стала дещо більш “зубастою” на перший погляд. Там йдеться про те, що Чорноморський регіон є пріоритетом, що атаки і агресія проти партнерів НАТО є прямою загрозою проти Альянсу. У зв’язку з цим в мене до вас питання: чи проробляє українська влада питання гарантій? Зокрема, можливо, гарантій проти ядерної зброї. Взагалі, на вашу думку, чи маємо ми під час укладання угоди з агресором підписати угоду про гарантії?

— Про гарантії з якого боку?

— З боку країн, які готові надати ці гарантії.

— Мені дуже складно взагалі тлумачити, що мається на увазі під гарантіями, тому що ми пам’ятаємо з вами про гарантії 1994 року. Люди, які ці гарантії тоді виписували… Ми пам’ятаємо гарантії 1997 року, коли 31 травня був підписаний так званий великий договір з російською федерацією. Всі гарантії з боку російської федерації нічого не варті. Чи варті вони з боку інших країн, я не знаю, тому що такого в сучасному світі в нас із вами ще не було.

Я визнаю лише одні гарантії. Гарантії — це 5 стаття, членство в НАТО. Всі гарантії зрозумілі, вони прописані і є фундаментом відносин країн. Якщо казати на сьогоднішній день, де б ми бачили свої інтереси, що ми прогнозуємо, то ми можемо казати, що після цієї війни будуть створені нові альянси, нові конфігурації, нові союзи. На сьогоднішній день той союз, який має для нашої безпеки бути створений, підтриманий і зафіксований, — це союз, який має пролягати через Балтику, Чорне море і Каспій. Ці, скажімо так, три морські інституції — це те, що нас цікавить. І це те, що може нам гарантувати певну безпеку саме в нашому регіоні.

Це доволі непроста ситуація. На сьогоднішній день так звані проміжні гарантії… Я не розумію, в який спосіб, якщо країна є членом НАТО, вона може давати проміжні гарантії. В даному випадку є єдиний шлях — це двосторонні угоди про певні процеси між країнами Україна — Велика Британія, Україна — Польща, Україна — Литва, Україна — Румунія, Україна — Туреччина. Тобто можуть бути двосторонні угоди на певний період часу, скажімо, до утворення нового союзу або до вирішення питання входження нашої країни до НАТО. Це може бути певними гарантіями стабільності у всіх регіонах.

— На ваш погляд, гарантії можуть базуватися на спільних речах? Наприклад, на спільних розробках зброї, на спільному випуску зброї?

— У сучасному світі все, на превеликий жаль, зиск. Як на мене, раніше була демократія, а зараз зиск. Треба визнати, що світ змінюється. Якщо країна бачить зиск у співпраці з іншою країною, вона починає цим питанням займатися. Звичайно, це і виробництво зброї, це і спільні ринки з просування цієї зброї. Це багатокомпонентна річ, яка має бути виписана в цих двосторонніх угодах.

— Хочу поговорити з вами про промову Байдена щодо озброєння. З неї стало відомо, що намагаються фактично подвоїти озброєння, яке нам надається, та мають з’явитися якісь нові номенклатури. Наскільки ми зрозуміли, це озброєння має надійти в Україну десь у серпні, це так? Чи сформують ці постачання умови для контрнаступу?

— Мені дуже шкода, коли починають цивільні люди, навіть якщо вони мають відношення до Верховної ради, розповідати, коли в нас буде контрнаступ, де у нас буде контрнаступ. Ці речі є неприпустимими. Я думаю, що контррозвідка мала би займатися такими “глашатаями”. Що стосується ситуації по контрнаступах, що стосується ситуації по військових компонентах — це справа військових. Вони мають визначатися, де, коли, в який спосіб вони мають проводити ці операції.

Я взагалі вважаю, що цивільні люди, які не мають до цього ніякого відношення, не мають ніякого права давати коментарі. Але це, на превеликий жаль, в нашій державі вже неодноразово відбувалося.

Як тільки наше військо буде готове, і це не залежить лише від Байдена чи від постачання, наші військові знають, чим їм треба займатися. Ми їм довіряємо. Ми розуміємо, що на них лежить велика відповідальність по захисту нашої країни. Але тут я хотів би зауважити, що вони не мають бути самотніми. Все наше суспільство має брати участь у військовій відсічі агресору. І дуже шкода, коли ми бачимо, що в деяких регіонах уже є абсолютно цивільне життя, яке виходить за рамки. Я не проти того, щоб були, скажімо, якісь життєві речі, але є речі, які виходять за рамки. Тоді суспільство не розуміє, в якому світі ми живемо, в який час ми живемо. І оці клуби в Києві, в інших містах, де деякі з видатних діячів, що зараз рядяться у вишиванки, відпочивають, і в тому вигляді там, де вони знаходяться — це абсолютно неприпустимі речі.

Під час війни ці речі є неприпустимими, тому що ми можемо заколисати наше суспільство, що все добре, спокійно, відпочивайте, нічого не треба робити. Це абсолютно неприпустимі речі. Ми маємо всі кожного дня допомагати фронту.

— До речі, можливо, ці явища, про які ви сказали, стимулюють тенденцію дезертирства, яка існує в нашій армії? Про це досить мало кажуть, але воно турбує багатьох. Як з цим боротися?

— Ця проблема існує, її не треба приховувати. Це не лише наша проблема. Вона на сьогоднішній день існує, і один із компонентів, про який я кажу… Може, якраз буде, коли молоді люди на фронті бачать, як живе інша частина нашої країни, відповідь: чому я саме там, а не тут. Це складна субстанція.

Я хочу, щоб ми з вами розуміли, що у ворога є дуже потужна інформаційна зброя. І ворог користується цим на сто відсотків. На сьогоднішній день розповсюдження російською федерацією ворожого контенту щодо нашої країни, зокрема і про ті речі, про які ви кажете, є одним із елементів війни з нашою країною. Коли вони починають це розповсюджувати, коли вони починають через всі ці месенджери, які не підлягають жодному контролю, надавати інформацію, яка абсолютно не відповідає дійсності, чи то про дітей, чи то про якісь інші речі – це один із елементів цієї боротьби.

— Чи потрібен якийсь більш жорсткий підхід для того, щоб це явище зникло? Наприклад, на парламентському рівні якийсь закон ухвалити чи запровадити якісь військові трибунали?

— Що стосується цих речей, тут є дві компоненти. Перше – це те, що стосується юридичного процесу, про який ви кажете. Я можу сказати, що на сьогоднішній день дискусія ця ведеться. Командири кажуть, що ми не можемо допускати, щоб це було у військах. Інша річ — треба розуміти, що суспільство так само має поводити себе трошечки по-іншому. Не може суспільство так сьогодні поводитися. Це неприпустимо. Я не кажу про цивільне життя, воно має бути обов’язково. Але є певні рамки, які не треба переходити, тому що це дуже й дуже небезпечно.

— Коли ми говорили про зброю, ви запропонували розділити бажання військових та роботу політиків. Наприклад, військові кажуть, що їм потрібні бойові літаки рівня американських F-16, F-15. Чи здатні наші політики забезпечити отримання таких літаків? Як ви оцінюєте шанси на те, щоб ми саме літаки почали отримувати?

— Давайте будемо реалістами. Для того, щоб ми з вами могли використовувати F-15, F-16, наші військові мають мати можливість ними користуватися, база технічна має бути підготовлена, технічний персонал з обслуговування цих літаків має бути готовий. І це є велике питання. Чи можемо ми взяти умовно завтра F-16 та F-15? Мабуть, якщо всі почнуть цим питанням без виключення займатися, ми можемо це порушити.

Але тут є інший ланцюг, який треба супроводжувати, або використовувати аеродроми, які є на сьогоднішній день в країнах НАТО,

Але ж у нас є проблема з урахуванням того, що якщо ми використовуємо інфраструктуру країн НАТО, російська федерація вважає, що безпосередньо НАТО бере в цьому участь. І тут є така дуже складна річ: як відрізнити країну і країну-члена НАТО. Тут у нас дуже багато було суперечок, і це не таємниця, коли саме такий розподіл треба зробити. Тому що НАТО — це окремо, країна НАТО — це окремо, і країна — це окремо. І тут треба знайти баланс, щоб не було таких речей.

— Тобто насправді питання зовсім не в умінні українських пілотів оперувати цією технікою, а більш політичне?

— Це питання багатогранне. Ви знаєте і про закриття неба, коли були прохання, коли окупанти наносили дуже потужні удари по інфраструктурі, по цивільному населенню – ми благали, і просили допомогти закрити небо. Я хочу, щоб ви розуміли, в цій війні у кожної країни своє бачення. Остаточної антипутінської коаліції єдиної на сьогоднішній день ще не існує, вона тільки формується. Її нариси вже існують. Ми чітко усвідомлюємо, що Велика Британія, Сполучені Штати вже для себе ухвалили рішення, і вони йдуть як партнери. Є частина країн — я не хочу їх зараз називати — які вважаються партнерами, але коли доходить до справи, то є відтягування в часі, якісь інші речі. Це дуже важлива робота, вона вкрай складна. І президент нашої країни докладає тут великі зусилля, тому що він кожен день спілкується, спілкується і ще раз спілкується. В нього дуже важливе завдання — пояснювати лідерам країн. Тому що коли мова йде про військову компоненту, то це рівень або президента країни, або премʼєр-міністра країни, в залежності від того, яка конфігурація управління існує в тій чи іншій країні.

— Поговоримо про справи морські. Фактично наявність ракетних комплексів “Нептун”, плюс отримані комплекси Harpoon довели, що ми здатні контролювати значну частину акваторії. Наскільки України потрібен надводний флот? Наскільки нам потрібні ракетні катери, корвети, зокрема, ті, які будуються в Туреччині, щоб супроводжувати якісь цивільні вантажі?

— Давайте ми з вами будемо говорити, що нам все потрібно. На сьогоднішній день немає жодної військової техніки, якихось речей, які б нам не були потрібні. Я хочу, щоб ми з вами розуміли: військовим завжди не вистачає зброї. Навіть якщо вони будуть забезпечені на 200%, вони будуть вважати, що їм потрібно ще. Така специфіка сприйняття, і це накладає дуже велику відповідальність. Це та велика робота, яка фактично через 2-3 дні війни почалася в щоденному режимі. Я не відкрию таємницю, президент двічі на день — на 8 ранку і на 8 вечора — з першого дня війни з усім сектором безпеки і оборони проводить необхідні зустрічі для забезпечення нашої країни саме цими питаннями.

Двічі на день. Не раз на тиждень, не раз на три дні, а двічі на день — на 8 ранку було і на 8 годину вечора. Потім трішечки змінився графік, але це і на сьогоднішній день продовжується. Кожен день президент опікується цими питаннями. Кожен день є брифінги, доповіді, звіти всіх причетних, включно з суботою та неділею, жодного вихідного дня немає.

— У нас до масштабного вторгнення росії сформувався надзвичайний рівень військово-технічного співробітництва з Туреччиною. Було багато візитів, багато спільних проектів. На ваш погляд, чи є можливість розширити це співробітництво до того, щоб ми могли спільно розробляти і виробляти потужні безпілотні авіаційні комплекси, потужні кораблі і, можливо, навіть безпілотний літак, бо сама Туреччина до цього прагне?

— Ви знаєте, що це відбувається спільно з нашою країною. Переважна частина ключових компонентів постачалася нашою країною. У нас дуже добрі стосунки, Туреччина допомагає нам у цих речах. Я можу додати, що це одна із країн, яка нам дуже багато допомогла. Те, що стосується “Байрактарів”, — не є якимось секретом ні для кого в світі, що саме завдяки цим БПЛА ми мали в перші дні війні чим відповідати ворогу, чого він точно не очікував.

Я можу точно повернутися до перших днів, тому що я з перших днів був, як то кажуть, на горі і я був безпосередньо на землі. Я можу сказати, що коли почали постачати в лютому — на початку березня NLAW, Javelin і Stinger, це було словами тих двох тижнів, які звучали скрізь. Навіть не їх наявність, а те, що вони в нас були, підіймало дух людей, підіймало настрій. Ми вважали, що в нас є суперзброя, хоча насправді суперзброя — це наше населення. Це наші громадяни, це наші люди, які встали на захист нашої країни, не побоялися агресора.

Вони всі вважали, що при вигляді перших їхніх гелікоптерів К-52 “Алігатор” чи інших тут всі будуть падати і тікати. Відсіч була просто шалена, вони навіть цього не очікували. Вони ж їхали як на парад сюди.

— Безумовно, ми шануємо західне озброєння. Утім головнокомандувач Валерій Залужний згадав, що саме українська САУ “Богдана” зіграла величезну роль при звільненні острова Зміїний. До цього було чимало відео, як працюють українські протитанкові ЗРК. Здається, одного разу “Корсар” збив аж два вертольоти одразу. Були публікації про безпілотники — про “Валькірію”, “Фурію”. У зв’язку з цим, наскільки ми можемо розраховувати, щоб за рахунок лендлізу, за рахунок двостороннього співробітництва, ми так само наші проекти просунули?

— Що стосується наших проектів, вони є абсолютно перфектними і висококласними. Вже на полі бою зброя нашого виробництва довела, що вона абсолютно не гірша, ніж західні зразки. Це і “Корсар”, і “Стугна”, і інші вироби нашого військово-промислового комплексу. Це і та сама САУ “Богдана”. До речі, всіма цими питаннями треба займатися.

Що стосується “Богдани”, я хотів би, щоб ми повернулися до того, що в нас відбувається. В нас на сьогоднішній день озброєння було на 152-й та 155-й калібр. І от 155-й калібр, який є стандартом НАТО – коли виділили шалені гроші на підготовку цього всього, вони десь зникли. Це словосполучення “десь зникли” мене дратує найбільше у світі, тому що воно десь не зникає. Це хтось займався на території нашої країни цією підривною діяльністю. Це була свідома річ, яку супроводжувала російська федерація. І до честі наших спецслужб, вони мають називати прізвища цих мерзотників, які в цьому безпосередньо брали участь. Це дуже важлива річ, тому що ми б мали “Богдани”, але не мали б до них снарядів.

Після того, як було ухвалене рішення, що треба звертатися до наших партнерів щодо переходу на 155-й калібр, на НАТОвський калібр, ми на сьогоднішній день вже маємо певні успіхи в цьому процесі. Це вже не тисячі, а десятки тисяч, напевно, й сотні тисяч снарядів, які є вкрай необхідними для нашого війська. Вони кожен день ідуть на територію нашої країни. Але це не значить, що в нас все вирішено, що в нас все гаразд, що ми можемо скласти руки і дати собі відпочинок, сказати: “Ну, все. Ми все зробили”. Ні. Для того, щоб ми все зробили, ще дуже багато всім треба працювати. Всім без виключення, як би тяжко це не було.

— Минулого тижня Пентагон заявив, що він розглядає понад 1300 проектів від 800 різноманітних компаній – від контрбатарейних радарів до безпілотників. Чи варто було б Україні та чи можливо порушити питання, щоб і українські підприємства брали участь в таких програмах. Довіра ж зросла під час війни, тож можливо саме за рахунок двостороннього військово-технічного співробітництва могли б виникнути спільні проекти?

— Такі проекти вже починають діяти і існують – це не є великою таємницею. Це не обов’язково Сполучені Штати, ми з іншими країнами працюємо дуже потужно в цьому напрямку. Я хочу сказати, що замовлення Пентагону для будь-якої компанії — це п’ята зірка, яка є на готелі. Ви знаєте, що ви відповідаєте цим п’ятизірковим критеріям. Може порівняння десь не зовсім коректне, але приблизно так для того, щоб люди розуміли: якщо компанія працює на військово-промисловий комплекс США і Пентагон, то це знак певної якості.

Чи є в нас компанії, які відповідають таким критеріям? Так, звичайно є, і така компанія не одна. Я ще раз кажу, те, що стосується спільних виробництв, вже так життя склалося, що ми цим питанням займаємося. В нас такі виробництва вже найближчим часом будуть працювати.

— Було багато розмов про контракт, який Україна уклала з Польщею, про виробництво САУ “Краб” для України на досить велику суму — 640 млн доларів. Було зазначено, що значну частину цих коштів виділяє Європейський Союз. Якщо умовна Німеччина не хоче постачати нам танки, то чи не може вона виділити гроші для того, щоб, умовно кажучи, Україна з Польщею або зі Словаччиною зробила, наприклад, ракету “Нептун”?

— Давайте ми те, що стосується грошей, Євросоюзу, Німеччини та інших країн, відсунемо в бік. Я би не хотів зараз це питання проговорювати. Єдине, можу сказати, що “Краби” на сьогоднішній день вже виконують свої функції на території України. “Краби” вже заїхали на територію нашої країни, і вони працюють абсолютно бездоганно, виконують ті завдання, які ставить Верховний головнокомандувач та Головнокомандувач.

— Тобто просто розглядаємо це як вдалий двосторонній проект?

— “Краби” на сьогоднішній день відправляють те, що потрібно в бік агресора, 24 години на добу.

— Як щодо потужних проектів, спрямованих на відродження України? Бо це ж не тільки будівлі звести наново. Хотілося б запитати про титанову галузь, про виробництво літію, цирконію, про можливість спільних виробництв українських літаків, супутників нарешті. Чи це розглядається? Ми намагаємося це просувати під ідеєю відродження України?

— Що стосується відродження України, я хочу, щоб ви і всі наші читачі розуміли, що це не будівлі. Насамперед це та ідеологія, якою ми з вами будемо користуватися найближчим часом. Я вже неодноразово казав, що країна після війни стовідсотково має змінитися. Якщо в нас залишиться та система, яка в нас була останні 30 років, ми бачимо, до чого вона призвела. Це дуже небезпечна річ, ми маємо її змінити. Тому насамперед має бути відродження нової нашої країни.

Будівлі — це другорядне питання. Навіть те, про що ви кажете, — це другорядне. Спочатку ми маємо розуміти, що ми будуємо, яку країну ми будуємо, що нас задовольнить, щоб це була країна безпеки. В країні, де є постійна небезпека, а ми були такою країною крайні 30 років, з урахуванням сусіда, який був божевільним і постійно зазіхав на наші території, ніякого розвитку ви не можете очікувати. Жодні інвестиції не прийдуть в країну, де немає потужної безпекової складової. Це все омана. Нам треба забезпечити відбудову безпечної країни.

Безпека на першому місці. І безпека — це не тільки, скажімо, військова складова. Це багатогранне розуміння. Це і розвиток демократії, і розвиток права. Ми маємо будувати нову країну з тими людьми, які були на фронті, тими людьми, які розуміють життя. Без мажорів, які на сьогоднішній день беруть на себе відповідальність за ті чи інші рішення, не маючи ніякого відношення до нашої країни. Це дуже небезпечна річ.

Ми маємо будувати таку країну. Коли мова йде про розбудову, саме про це йдеться в моєму уявленні. А там мають бути вже ті компоненти, про які ви кажете: і титан, і уран, і багато інших речей. Але мають бути нові правила нашого існування, тому що старі виявилися абсолютно хибними.

— Доводилося чути думки, що після перемоги Україна вийде країною-лідером у Європі. Чи справді ми можемо розраховувати, що після перемоги Україна буде регіональним лідером? Чи не турбуватиме це Стару Європу?

— Це залежить лише від нас. Якщо ми будемо розуміти, що несемо відповідальність за цю землю, за цей народ, за події, які відбуваються тут, тоді ми будемо тими, ким ми маємо стати. Якщо ми будемо тільки мріяти, що за нас це хтось зробить, що ми можемо прикритися якимись візерунками, і все буде гаразд, так воно не працює. Велика, складна, наполеглива праця — на розбудову нової країни. Лише вона дасть результат.