Він прийшов у політику з бізнесу, бо так сказала дружина, та став промінем надії для мільйонів українців. З перших днів війни очільник Миколаївської області завоював серця людей жартами про орків та доволі незвичною для посадовця комунікацією з населенням. За каналом губернатора у Telegram слідкують сотні тисяч людей, багато з яких ніколи не були в Миколаєві.

Як підіймати дух наших воїнів на передовій? Що зараз відбувається у Миколаївській області, як очільника області вмовляли здати місто? Та чим зараз живе один із найпопулярніших політиків України? Про це в бліц-інтервʼю Апостроф TV розповів голова Миколаївської ОВА ВІТАЛІЙ КІМ.

– Наскільки далеко російські війська від Миколаєва зараз?

– Це військова таємниця. Але я вам відповім, що від 20 до 50 кілометрів.

– Наскільки стратегічно важливий Миколаїв? В кремлівських ЗМІ запевняють, що головне – захопити Миколаїв та Одесу.

– Миколаїв просто стоїть на шляху до Одеси. Миколаїв – це географічний центр до Чорного моря. Одеса, Миколаїв посередині та Херсонщина. Ми стоїмо просто на шляху до того, щоб окупанти могли захопити південь.

– Було зруйновано будівлю Миколаївської ОДА. Чи є вже варіанти її відновлення?

– Є ідеї щодо цього. Відновлення ми зможемо розпочинати тільки після того, як деокупують нашу область. А бажано, разом із Херсонською областю. Ідеї в нас є. Є експертиза, що будівлю не можна використовувати або відновлювати. Ми будемо її зносити, я гадаю, і будувати нове.

– Чи повертаються до міста підприємці? В березні ви казали, що все зупинилося, яка зараз ситуація?

– Неоднозначна. Повертаються деякі, але у відсотках це менше ніж половина на зараз. Це дрібні підприємства і підприємства, які повʼязані з критичною інфраструктурою. Це те, що забезпечує життєдіяльність. Але потрошки ми оживаємо. Працюють магазини, і маленькі все більше і більше відкриваються.

– А масштабні підприємства працюють?

– Працюють.

– Ви приймаєте заспокійливе?

– Ні. Ну, якщо кава чи віскі – це заспокійливе …

– Як ви ставитеся до раптової популярності? Це не заважає?

– Ні, не заважає. Немає можливості оцінити цю ситуацію, тому що я 24/7 в регіоні, а тут мене і так знали.

– Чому ви вирішили вести свою публічну сторінку особисто?

– На той час це було необхідно, тому що був трохи хаос. Це був єдиний шлях прямої комунікації для того, щоб інформувати людей щодо того, що відбувається. Зокрема, заспокоїти.

– Яким було 24 лютого особисто для вас?

– Особисто для мене? Я прокинувся на дві години пізніше, ніж почалася війна. Я спав.

– Ви проспали?

– Я не проспав, я просто спав. О 5-й ранку почалося, а в 7-й ранку підйом був у мене.

– Вас попереджали про те, що почнеться війна, наприклад, 24 чи 23 числа?

– Ні.

– Тобто місто практично не готувалося?

– Це провокативне питання. Ми готуємося з 2014 року. Є програми, які готувалися по військовій частині.

– Ви особисто не вірили, що почнеться війна?

– Ні.

– А чому?

– А чого її починати? Я думав, що там є розум.

– Ви напевно, як і всі, вважали, що буде десь на сході конфлікт, який не перейде далі?

– Важко відповісти. Ми ж військова адміністрація з 24 лютого. А до цього ми були цивільною державною адміністрацією. Ми займалися виключно цивільними справами. Це не було навіть моїм завданням – готуватися до війни. Це завдання Генштабу та військових.

– Пропонували вам, можливо, якісь гроші, щоб здати місто? Взагалі на вас хтось виходив?

– Виходили через знайомих, казали про перемовини. Я кажу: “Перемовини можливі, якщо ви візьмете місто”. Вони кажуть: “Добре, ми зрозуміли”. Я кажу: “До побачення”.

– А якісь суми називалися?

– Ні.

– Коли це було?

– В перші дні.

– Про колаборантів ви щось знаєте в Миколаєві? Як ви з ними боретеся?

– Звісно. Ефективно. Ми з ними боремося ефективно.

– Розкажіть щось, цікаво.

– Не можу. Тим паче, щось цікаве. Зможу розповісти після війни, коли буде від відповідних спецслужб погодження, що можна розповідати, як ми працювали.

– На Миколаївщині також є тимчасово окуповані населені пункти. Скільки їх, і яка там зараз ситуація? Бо на Херсонщині та в Запорізькій області рашисти вже неодноразово анонсували псевдореферендум. Чи лунають подібні заяви на Миколаївщині?

– У нас на зараз приблизно 5% населених пунктів окуповано в Миколаївській області, а в Херсонській області навпаки – деокуповано. Що стосується безпосередньо Миколаївської області, по Снігурівці вони переносять вже двічі оголошення мера чи там старости з якихось причин. Тому що немає підтримки, тому що бояться, тому що є партизани – я не знаю. Чи чекають, що ми зараз прийдемо. Відмовляються там люди брати глобально участь у співпраці з окупантами.

– Можливо, там паспорти російські роздають?

– Можливо.

– Чи можна вже зараз оцінити приблизні збитки, завдані росією?

– Ми їх оцінили, але цю суму теж я не можу сказати, бо вона дуже приблизна і вона дуже велика. Я вам можу сказати в штуках: у нас більше 6200 обʼєктів знищено чи пошкоджено. З них більше 4 тисяч – це приватні та багатоквартирні будинки. Статистика вся є, але в грошах на зараз казати не буду.

– Коли було найтяжче?

– В перші дні, звісно.

– І як ви тоді зберігали спокій? Як вам вдавалося залишатися таким оптимістичним, веселим, заряджати людей?

– Дивіться, це ж наша Батьківщина. Ми не можемо просто так її здати. Ми зібралися з командою і вирішили, що ми будемо стояти всі до кінця. А коли рішення ухвалене, все інше – лише шлях. Тому коли в перші дні ми ухвалили рішення та оцінили цю небезпеку, стало легше.

– А що все ж таки надихнуло вас саме так позитивно до цього ставитися? Тобто вони там бʼють, а ми тримаємося та посміхаємося далі.

– Страх чи розгубленість ніколи не допомагали при схваленні рішень. Якщо брати спорт, то професійні спортсмени всі на рингу чи на татамі холоднокровні. Емоції заважають професійно робити свою справу. Саме це й допомагало.

– Це все завдяки спорту?

– Зокрема, звісно.

– Що потрібно зробити, щоб перемогти?

– Робити свою справу добре. Ми кожен працюємо заради перемоги. Кожен на своєму місці. Кожен на своєму місці має викладатися на повну для нашої перемоги. І саме тому в нас є успіх. І саме це треба робити далі для того, щоб ми перемогли.

– Український дух – що це?

– Це незалежність. Ми любимо і хочемо ухвалювати самостійні рішення. Навіть якщо вони хибні, це наші рішення. Тому українці самі такі. Чужого нам не потрібно, але свого ми не віддамо. Це моя думка особиста.

– За більше ніж 4 місяці багато хто почав розбиратися у військовій справі. Якими ви бачите шляхи розвʼязання війни? Що буде далі, на ваш погляд?

– Шляхів дуже багато. Це рівняння з багатьма невідомими, і рішення ухвалюватимуть президент України та український народ. Тому як буде розвиватися ситуація, ніхто не знає, бо це залежить і від російських окупантів, і від наших західних партнерів. Тому прогнози робити не буду. Але нам це байдуже, в нас є справа і ми її робимо. До перемоги.

– Як підіймати дух наших воїнів?

– А так, як і є. Дивіться, у нас професійна армія. У нас хлопці дуже вмотивовані на передній лінії. Вони посміхаються, танцюють і бʼють окупантів. Це дуже важливо, тому що навіть російські пропагандисти визнають, що в українській армії дуже високий бойовий дух. Бійці готові віддавати не тільки своє життя, а й всі свої сили задля перемоги. Це і є та єдність, яка допомагає нам боронити нашу землю.

– Ви наче повний антипод російській системі, ви ніби її ламаєте. Вам не здається, що якісь прильоти спеціально для вас роблять, тому що ви їх бісите, наприклад?

– Не думаю, що спеціально для мене. Ну, один був спеціально для мене, більше не бачив.

– І це вас не зупиняє продовжувати?

– Ні. Як то кажуть, це нас засмучує, але не зупинить.

– Ви пішли в політику з бізнесу. Чому ви взагалі вирішили піти в політику? Я так розумію, у вас все було добре.

– Тому що жінка сказала, що я зарано сів на диван дивитися телевізор. Забагато я відпочиваю у 35 років. “Іди, зроби щось корисне для держави”.

– Я не можу не поставити питання про “Доброго вечора, ми з України”. Ви знаєте історію цієї фрази?

– Ні. Трек я чув, але ми з нашими бійцями, з нашим спецпідрозділом ТОР та з іншими хлопцями, які в перші дні боронили Миколаїв – це і ЗСУ, і ТОР, і ТРО – ми так віталися. Тоді ще ходило “паляниця”. Ми так віталися, воно прилипло і пішло.

– Чого ви боїтеся?

– Невдач.

– Вони часто трапляються?

– Ні.

– Як ви розслабляєтеся? Можливо, дивитеся щось?

– Не напружуюся.

– Остання книга, яку ви прочитали?

– Я багато читаю, але їх не запамʼятовую. Це і з точки зору бізнесу література, і художня. Я не дочитав останню книгу, перший том, бо війна почалася. Вона досі вдома в мене лежить, треба буде дочитати.