12 червня в РФ відзначають, з формальної точки зору, одне з найважливіших казенних свят – День Росії, витоки якого йдуть у 1990 рік, коли СРСР доживав свої останні місяці. Кремлівське керівництво на чолі з Володимиром Путіним завжди прохолодно ставилося до цієї події, намагаючись вкотре не акцентувати на ній увагу. Цього року Адміністрація російського президента приурочила День Росії до чергової роздачі державних нагород. Путін, виступаючи перед номінантами, сказав лише кілька слів про сам День Росії, пустившись далі в тужливі міркування про імперське минуле країни. Чому кремлівський ватажок не вважає День Росії “справжнім” святом і всіляко намагається його позбутися і чому для Москви ця червона дата в календарі цього року може виявитися останньою, читайте в колонці “Апострофа”.
В умовах російської агресії подібні твердження звучать дивно, але День Росії з огляду на витоки цього державного свята має більше значення для українців, ніж росіян.
Саме з Днем Росії пов’язана важлива подія, яка безпосередньо стосується проголошення незалежності України. 12 червня 1990 року на першому з’їзді народних депутатів Верховної ради (ВР) РРФСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет на той час ще радянської Росії. Основне питання, яким тоді задалася уважна публіка, було таким: як РРФСР може оголосити “суверенний статус” стосовно СРСР, якщо сама є оплотом цієї держави?
Насправді, російські депутати на той момент не думали про жоден суверенітет від СРСР (сама думка про це спочатку здавалася нонсенсом). Декларація про російський суверенітет стала одним із елементів протистояння на той момент голови ВР РРФСР Бориса Єльцина з президентом СРСР Михайлом Горбачовим.
Щоб ефективно протистояти Горбачову, Єльцину були потрібні інструменти влади, яких на момент його обрання на посаду спікера республіканського парламенту не було. Декларація про російський суверенітет скасовувала пріоритет союзних законів над республіканськими. Після її прийняття голова Російської Верховної ради РРФСР ставав главою державної освіти з реальними повноваженнями. СРСР де-факто розпався на два центри прийняття рішень.
Поки Горбачов і Єльцин ділили у Москві владу, ведучи СРСР до краху, рішення російських депутатів стало прикладом для інших республік Радянського союзу. Через місяць – 16 липня 1990 року – було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. Підґрунтя прийняття цього документа кардинально відрізняється від декларації про суверенітет РРФСР. Тоді в парламенті УСРР більшість становили комуністи, і, якби не приклад ВР РРФСР, не факт, що депутати ризикнули б прийняти документ, який відкриває дорогу незалежності України.
Державним святом День Росії став за два роки після вказаного з’їзду, коли СРСР вже перестав існувати. В офіційних документах РФ 12 червня значиться як “День ухвалення Декларації про державний суверенітет Російської Федерації”.
Якщо за Бориса Єльцина День Росії хоч якось відзначали, то з приходом до влади Володимира Путіна та його чекістів-однодумців, свято стало порожньою формальністю. Для кремлівського ватажка, День Росії – не свято, а вкрай болісне нагадування про крах радянської імперії. Володимир Путін публічно заявляв, що вважає розвал СРСР “геополітичною катастрофою”. Зазначений з’їзд депутатів ВР РРФСР та прийнята на ньому декларація, слідуючи його логіці, стали відправною точкою, що відкрила дорогу до “катастрофи”.
Володимир Путін та його близьке коло через політичні та особисті причини не беруть до уваги очевидний факт: розпад СРСР відкрив перед ними дорогу до величезної влади, впливу та багатства. Якби радянський блок продовжив своє існування, нинішній президент РФ, швидше за все, так і закінчив би свою кар’єру скромним підполковником КДБ у дрезденській резидентурі.
Не секрет, що будь-яка влада тією чи іншою мірою розбещує людину, але абсолютна влада – розбещує абсолютно. Прийнявши свій прихід до головної посади в РФ як заслужену даність, Володимир Путін у 2003 році замислився над відновленням імперського впливу, промацуючи український суверенітет на косі Тузла. Тоді мало хто думав про те, що прикордонний ексцес стане початком низки подій, які у 2014 році призведуть до окупації Криму, частини Донбасу, а на початку 2022 року – до відкритого вторгнення Кремля до України.
Отримавши відсіч на Тузлі, кремлівські чекісти у 2004-2005 роках зробили ставку на проросійського кандидата, лідера Партії регіонів Віктора Януковича. Помаранчева революція завадила кремлівським планам, але у 2009 році з перемогою Януковича на президентських виборах перед Москвою замаячив шанс “скасувати” деякі наслідки розпаду СРСР. За допомогою політичного та економічного тиску (ціна газу) Кремль у 2010 році зміг нав’язати недалекоглядному українському президентові “угоду” про продовження перебування Чорноморського флоту РФ у Криму.
Саме після підписання Харківського пакту стало зрозуміло, що Москва має намір перетворити український суверенітет на формальність, використовуючи базу в Севастополі як силовий інструмент контролю.
“Явні вказівки того, що Кремль має намір зайнятися “збиранням земель”, з’явилися в 2011 році, коли Путін заявив про намір повернутися в крісло президента РФ. Москва всі останні 20 років у тій чи іншій формі через інтеграційні процеси займалася якимось відновленням СРСР, але невдало. Зараз на тлі військових провалів в Україні зробити це буде ще складніше”, – говорив у коментарі “Апострофу” політичний експерт, голова Центру сприяння реформам Георгій Чижов.
Володимир Путін, не зумівши за 20 років постійних “старань” отримати контроль над Україною, почав стрімко занурюватися в безодню психічних відхилень, загострених фізичними недугами.
Намагаючись позбутися “тієї” Росії, яка дісталася йому від Бориса Єльцина, російський фюрер зробив усю країну заручником власних параноїдальних фантазій та історичних міфів, згідно з якими Україна нібито не має права на існування. Політична неадекватність рано чи пізно призводить до гучних внутрішніх та зовнішніх програшів. Такими темпами кремлівський ватажок “скасує” День Росії разом із самою Російською Федерацією.