Російський фюрер Володимир Путін, як і вся зграя агресивних кремлівських ідіотів, переживають найболючіший період. Вбивча самовпевненість, тотальна недооцінка можливостей України та політичної волі країн Заходу загнали цього бункерного щура у кут. І в цьому кутку щурячий диктатор залишається віч-на-віч з пістолетом, зарядженим єдиним “ядерним патроном”. Чорнороті кремлівські пропагандисти, а також збожеволі від брехні та потоків крові “військори” тріумфують від убивств мирних українців, розуміючи, що Росія – більше не “імперія”. Чому кремлівському “агресивному стану” все це завдає психологічних страждань і чи готовий Путін натиснути на “червону кнопку”, “Апострофу” розповіла політичний психолог, віце-президент Асоціації політичних психологів України СВІТЛАНА ЧУНІХІНА.

– Скажіть, будь ласка, нещодавні масовані ракетні удари по наших містах і нальоти іранських “мопедів” на Київ можуть бути саме істеричною реакцією Путіна на провали в Україні?

– З одного боку ми, безумовно, маємо справу з реакцією Путіна та всього російського “агресивного стану” на болючі для їхньої самооцінки події на українському фронті. Під впливом низки військових невдач перед усіма росіянами, які емоційно, особистісно залучені в цю війну, постала необхідність коригування сформованого у них образу Росії як наддержави, супер-гравця на міжнародній арені. Це усвідомлення обіцяло катастрофу не просто політичну, а екзистенційну. “Якщо ми не краща за інших нація, то хто ми тоді?”. Подивитися в дзеркало і побачити там зовсім не те, що очікуєш, – це страшно.

“Радощі” росіян з приводу руйнувань і жертв, завданих цими обстрілами, може вказувати не лише на крайній ступінь дегуманізації населення України в російській масовій свідомості, а й на масштаб моральної катастрофи, яка на них чекає внаслідок військової поразки. У цьому тріумфуванні виразно чується полегшення від того, що аварія великодержавних ілюзій, в які мільйони росіян інвестують свої життя, поки що відкладається.

З іншого боку, неможливість завдати поразки ЗСУ на полі бою виливається у те, що у психології називається “зміщенням агресії”, коли насильство переадресовується тому, що слабше. В даному випадку, цивільне населення. У військовому плані ці удари ракетами та “мопедами” по цивільній інфраструктурі нічого не дають.

– Путін на тлі цих принижень може, умовно кажучи, натиснути на червону кнопку?

– З його погляду, ядерна зброя – остаточний аргумент у цивілізаційній суперечці із Заходом. І його не бентежить, що в цьому випадку перемога Росії зводиться до бажання Путіна змусити вільний світ приймати його умови, зважати на його інтереси, прислухатися до його думки. Він неодноразово говорив, що Захід повинен “з повагою ставитися до Росії”. Під Росією він розуміє винятково себе.

– Тобто він, на вашу думку, готовий застосувати ядерну зброю?

– Психологічно він до цього готовий, у тому сенсі, що він не має моральних запобіжників від такого кроку. Більше того, для нього ганьба поразки – те, що може бути прирівняне до “соціальної смерті” – страшніше за фізичну смерть. У критичний момент він здатен піти на такий запеклий крок.

І сам Путін, і вся російська “партія війни” – Дмитро Медведєв, Рамзан Кадиров, Євген Пригожин, Ігор Гіркін, умовні воїнкори – поставили на цю війну все, що мають.

Проте вони залишили собі невелику психологічну лазівку, в якій можливий порятунок. Якщо переконати самих себе та всіх навколо, що воюють вони не з “якоюсь” Україною, а одразу з усіма країнами НАТО, то поразка вже не буде такою катастрофічною. Хоча насправді саме українська армія тіснить росіян з окупованих територій.

– Путін ще з окупації Криму бравує, що “російській людині на світі і смерть червона”, розповідаючи, що населення РФ нібито потрапить до раю, а громадяни України та Заходу “просто здохнуть”. З російськими “патріотами”-ідіотами все зрозуміло, а звичайний обиватель у РФ готовий вирушити в путінський “рай”?

– Справді, суттєвого опору “часткової мобілізації” російське суспільство не чинить. І це несподівано, як на мене, навіть для самих росіян. До цього дуже правдоподібною виглядала гіпотеза про те, що росіяни готові підтримувати війну лише доти, доки вона не торкнеться їх особисто. Навіть Путін до останнього тягнув із мобілізацією, розуміючи всі ризики такого рішення для власного режиму. Але виявилося, що ризики переоцінені. Частина чоловіків призовного віку вирішила втекти, ухилитися, але багато хто покірно погоджується йти на забій.

І тут можливі два пояснення. Винесемо за дужки ідейних прихильників війни, які не були готові йти на фронт як добровольці, але для яких мобілізація стала тією мотивуючою силою, якої їм не вистачало, і вони пішли. Залишаються ті, хто, по-перше, відчуває на собі тиск домінуючих у суспільстві соціальних норм, які останнім часом сильно зрушили в патріархальну сторону. Не служив – не мужик. І в цьому випадку ризик загинути на війні сприймається як менш руйнівний, ніж ризик втратити репутацію. Це той самий конфлікт між страхом соціальної та фізичної смерті, про який весь час доводиться говорити у зв’язку з цією війною.

По-друге, є категорія людей, які просто не здатні чинити опір диктату держави. Це може бути наслідком вивченої безпорадності або більш короткострокової шокової реакції завмирання, ступору. У будь-якому випадку все це – масові, а не поодинокі феномени.

– Після вибуху на так званому Кримському мосту Путін виглядав розгубленим. Показовою є їхня розмова з головою російського Слідкому Бастрикіним. Вони, мов два дурня, гіпнотизували один одного. Бастрикін сказав, що мав місце “теракт”, а Путін зі страхом в очах повторив слово у слово бастрикінські висновки.

– Враження “безглуздості” є, як і від будь-якого постановочного політичного сюжету. Путін розгублений тому, що, здається, він вперше стикається з такою низкою невдач. Ця війна виходить з-під контролю. Ніщо не йде за планом, жодні дії не дають очікуваного результату. Путін звик кроїти реальність на свій смак. Тепер він безсилий перед дійсністю.

Це все посилюється розумінням того, що РФ виглядає для всього світу зовсім не як наддержава, оскільки всім видно її слабкі місця. Так, у Кремля залишається перевага щодо дальності ракетних ударів і моральної готовності застосувати “зброю судного дня”, але в плані геополітичного “престижу” Путін втрачає позиції з кожним днем.

– Якщо дозволите, у плані путінського “престижу” уточніть, будь ласка, ще один момент. Кремлівського ватажка нещодавно публічно принижували та звітували на саміті ШОС у Самарканді. Минулого тижня був саміт СНД в Астані, там Путіна особисто вичитав президент Таджикистану Рахмон. “Союзники” на пострадянському просторі почали демонструвати Путіну свою моральну перевагу?

– Думаю, ці країни, яким Росія багато десятиліть відводила роль своїх сателітів, утримувала їх на “задньому дворі” власної сфери впливу, демонструють готовність відстоювати свою гідність, авторитет та автономію. Тобто всі ті права, які гарантовані статутом ООН кожній суверенній державі, Росія хотіла змінити світовий порядок, і він дійсно почав змінюватися, але чи сподобається цей світ Кремлю?