Екс-держсекретар США Генрі Кісінджер, якому незабаром виповниться 99 років, виступаючи на нещодавньому Всесвітньому економічному форумі в Давосі, запропонував Заходу та керівництву України задля припинення війни з РФ залишити Кремлю окупований Крим. На його думку, можлива мирна угода між Києвом і Москвою повинна містити повернення до ситуації, яка була до відкритого російського вторгнення 24 лютого. Президент Володимир Зеленський розкритикував подібні пропозиції, порівнявши їх із “Мюнхенською змовою” 1938 року, що розв’язала руки нацистської Німеччини. Чому тактика територіальних поступок за рахунок України веде до поразки самого Заходу і в чому Генрі Кісінджер суперечив власним настановам, читайте у аналітичній колонці “Апострофа”.

Навіть якщо відкинути версії, що Генрі Кісінджер і його партнери з консалтингової кампанії “Kissinger Associates” можуть мати фінансові інтереси в РФ, пропозиції екс-держсекретаря не витримують критики в результаті детального аналізу. Причому критика нинішніх ідей пана Кісінджера може базуватися на теоретичних підходах, які він обґрунтовував у своїх роботах.

Перший і основний прорахунок пана Кісінджера – він, свідомо чи ні, ігнорує природу російської влади, справжні імперативи Путіна та його близького оточення. Нинішня РФ, незважаючи на публічні сентименти Кремля щодо радянської спадщини, не є продовженням СРСР і тим більше Російської імперії, чий історичний досвід Генрі Кісінджер неодноразово використав для аналізу та прогнозів поведінки Москви на міжнародній арені.

Зовнішню експансію, яку російський царизм вів всі століття свого існування, Кіссінджер пояснював прагненням забезпечення власної безпеки в умовах непередбачуваного оточення.

Москва серед формальних причин вторгнення в Україну задекларувала необхідністю “захисту” від розширення НАТО, але це не більше ніж дипломатичний прийом і фіглярство.

Основна мета Володимира Путіна та його найближчого оточення – залишатися при владі довічно. Війни проти Грузії та України, окупація та анексія територій, агресивна дипломатія, загрози застосування ядерної зброї, закручування гайок усередині РФ та мозокробна пропаганда – лише засоби досягнення зазначеної мети. Кремлівський ватажок, як зазначали самі російські аналітики, був і залишається добрим тактиком, але поганим стратегом. Інакше відкритого вторгнення в Україну, яке в середньостроковій перспективі веде до занепаду і деградації РФ, не було б.

Генрі Кісінджеру приписують фразу “Всі пристойні люди починали у розвідці. Я теж”, яку любив повторювати самі Путін. Будучи вихідцем зі спецслужб, російський президент мислить категоріями “спецоперацій” (Кремль так і називає свою війну з Україною), шантажу та залякувань.

Другий прорахунок патріарха американської дипломатії – усвідомлене чи ні ігнорування історичного досвіду. Особливо недавнього. Тут екс-держсекретар США суперечить собі. У своїй фундаментальній історичній праці “Дипломатія” Генрі Кісінджера справедливо писав, що “уроки історії не є автоматично застосовним керівництвом до дії; історія вчить за аналогією, проливаючи світло на подібні наслідки порівнянних ситуацій”.

Щоб зрозуміти, що кремлівський фюрер зробить в умовному “завтра”, досить згадати, що він робив в умовному “вчора”. Адміністрація Барака Обами, незважаючи на кремлівську окупацію частини території Грузії, у 2010 ініціювала так зване “перезавантаження” у відносинах з Москвою, яке закінчилося окупацією та анексією Криму. Просто тому, що Путін був упевнений у тому, що “слабкий і боягузливий” Захід нічого йому не зробить. Пропозиції територіальних поступок за рахунок України Путін саме так і сприйме – як прояв слабкості, невпевненості та боягузливості американців та європейців. Те саме стосується можливої відмови країн НАТО постачати Україні літаки та танки.

Третій прорахунок – Кісінджер наполягає на “нейтралітеті” України в поєднанні з територіальними поступками, проводячи паралелі з історією Фінляндії під час Другої світової. Неймовірними зусиллями фіни зупинили “визвольний похід” більшовиків, але змушені були приймати болючі рішення. Фінський уряд у 1940 році погодився віддати Сталіну частину території, розуміючи хиткість радянсько-німецьких відносин. На той момент для Гельсінкі це була ситуативна поступка, а не визнання свого програшу.

Чому Україна, зламавши наступ рашистів, зараз має йти на поступки? Хто може гарантувати стабільність “нейтралітету”, який Києву пропонують Генрі Кісінджер та його однодумці? Навіть якщо Захід викрутить руки українському керівництву, змусивши відмовитися від Криму чи Донбасу, українське суспільство цього не ухвалить. Подібно до фінів у 1940 році, українці житимуть у постійному прагненні до реваншу. Нині понад 80% наших співгромадян проти територіальних поступок на користь Кремля.

Саме з цієї причини Кремлю не потрібні Донбас, Крим, Херсонщина та Запоріжжя самі собою. Путіну потрібна вся Україна, щоб роздробити її, а частину територій “приєднати” до себе, щоб припинити відновлення державності. Кремлівський ватажок розуміє, що в іншому разі українці, поновивши сили, захочуть повернути своє назад.

Четверте – навіть якщо відкинути “політичний ідеалізм”, то залишається без відповіді питання, які вигоди від “реалістичного” ставлення до війни України з РФ отримує Вашингтон? Кремль уже не вдасться залучити до гіпотетичного альянсу проти КНР, відносини з яким були непростими за Дональда Трампа і залишаються такими і за Джо Байдена. Будь-які переговори щодо важливих для США тем (контроль над ядерною зброєю, наприклад) якщо і проходитимуть, то з ще більшим скрипом, ніж раніше.

Кремль сам перетнув межу, за якою стабільні і, найголовніше, довірчі відносини з Москвою неможливі. В умах Путіна, Патрушева та Бортникова війна ведеться не проти України, а проти НАТО і конкретно США, але на території нашої країни.

“Поступки” з боку України будуть сприйняті як військово-політична поразка Вашингтона, а не президента Володимира Зеленського та його команди, яких Путін публічно називав “зграєю нацистів і наркоманів”. Сумнівно, що Генрі Кіссінджер із його величезним професійним та життєвим досвідом не розуміє цього.

Генрі Кісінджер у своїх роботах часто аналізував світові геополітичні схеми, порівнюючи минулі системи міжнародних відносин із сучасністю. Головний висновок, який можна зробити, прочитавши його книги (особливо “Дипломатія” та “Навіщо США зовнішня політика?”) полягає в тому, що кожен новий світовий порядок, починаючи з Вестфальської системи, будувався за рахунок держави або блоку держав, які програли війну або серію конфліктів.

Якщо Ялтинсько-Потсдамська система перестала існувати після окупації Криму у 2014 році, то нова стабільна система виникне лише після поразки однієї зі сторін: колективного Заходу на чолі зі США та путінської Росії, яку навіть КНР не готові у всьому та скрізь підтримати. Просто “здавши” Україну Путіну, жодної нової системи міжнародних відносин не побудуєш.

Генрі Кісінджер у своїх оцінках кремлівської поведінки може не враховувати вищезгадані фактори, помилково припускаючи, що перемога України не є цінністю для Заходу. Зрештою, як писав сам Кісінджер, експерт-аналітик, який розбирає проблеми міждержавних відносин, “нічим не ризикує… якщо його висновки виявляться невірними, він напише новий трактат”…