Зовсім скоро на Каннському кінофестивалі відбудеться закритий показ надважливої української документальної стрічки під назвою Life to the limit, яка розкриває світу, що ж таке Україна, хто такі українці і чому війна на нашій землі почалась не 24 лютого, а ще 8 років тому. “Апостроф” поспілкувався з творцями фільму, режисером Павлом Пелешком та продюсером Юрком Іванишиним, які з уламків спогадів і власного відеоархіву покажуть, чому російсько-українська війна стала можливою у ХХI столітті.

– Як виникла ідея вашого нового фільму?

Ю.І. Усе почалося з тої ночі, коли студентів почали бити на Майдані. Я розумів до чого йшло і вирішив зробити так, щоб ми 24 години на добу могли стрімити все, що відбувається на Майдані. Ми наші камери розставляли на верхніх точках, дахах, будинках, в готелях, де тільки можна було робити стрім.

Після Майдану нам подзвонили наші друзі з преси і сказали: в Придністров’ї активізувалися росіяни. А в нас як раз був перший радіокерований, прототип літачка, і ми поїхали туди, запустили літачок і побачили військову базу, на якій справді були активні приготування. Ми загубили наш літачок, його розстріляли. Так починався наш перший досвід повітряної розвідки. Наступного дня на сайті КГБ Придністров’я виклали повідомлення, що над ними літали “правосеки”.

Після того ми з Павлом сіли в машину і проїхалися сходом України: тоді кругом підіймали голову сепаратисти. В Харкові Павла облили бензином, ледве не підпалили. Ми доїхали до аж до Півдня. Це дало якесь розуміння що відбувається, ми почали пропонувати себе ЗСУ як аеророзвідка і в червні 2014 року уже попали в добровольчий батальйон “Донбас”.

Цілий рік ми за Пашою воюювали добровольцями, аж поки в 2015 році не підписали контракт, бо треба було вже якось легалізуватися. Так почався наш досвід військовий.

– А коли ви встигли ще й фільм Winter on fire для Netflix випустити?

Ю.І. У березні-квітні 2014 року два місяці була кропітка робота, далі ми пішли на війну і в 2016 році ми дізнаємося, що Winter on fire ввійшов в шортліст на Оскара. Ну і наш командир каже: Юра, Паша, ви там повинні бути, ви мусите поїхати в Лос-Анджелес! Нам допомогли, і так ми потрапили в Лос-Анджелес на церемонію нагородження Оскара. Там почалися наші з Пашою внутрішні метаморфози, адже ми з окопів потрапили у світ безтурботності.

Павло Пелешко та Юрко Іванишин у Каннах

П.П. Фактично наш новий фільм є неофіційний сиквелом Winter on fire, якщо так про документальне кіно можна говорити. Це продовження кіно про Майдан і розповідь про те, що сталося з Кримом, Донбасом. Це проект, який має звернути увагу світу на те, що відбувалось і відбувається в Україні.

Важлим елементом нашого фільму є музика. У нас – чудовий композитор, Оскар Сенен, який брав участь в написанні музики для Коду да Вінчі, “007: Не час помирати” тощо. Я був дуже радий, що Оскар погодився взяти участь у нашому проекті, півтора роки спілкувався з ним щодо цього. Також ми працювали з Hardkiss, “Мотанкою”.

– Вам як митцям і безпосереднім учасникам всіх відображених у фільмі подій легше пояснювати світу, що таке Україна, чому в нас війна?

П.П. І легше, і складніше одночасно. Коли ми монтували сцени з Майдану, я не хотів повторювати попередній фільм, натомість показати тим, хто його не дивився, причинно-наслідкові зв’язки. Досить важко було підбирати команду через 7 років після Майдану, коли структури типу Star Media, Film Ua роблять серіали для Росії, ніби нічого не змінилось за ці роки. Коли я наймав режисера, монтажера чи ще когось з персоналу, у мене було питання “чий Крим”, я його “пробивав”, перевіряв на адекватність. Не дуже нормально в нашій країні так починати шукати співробітників, чи не так? Але це наші реалії.

Кожен з монтажерів хотів показати Майдан, як людей розстрілюють. Є такий термін “порнографія насилля”, коли мозок через 3 хвилини перестає сприймати насилля. От як після таких кадрів Майдану показувати війну? Тому ми вирішили показувати не вбитих, а обличчя людей, які на це дивились – емоційно це спрацювало набагато сильніше.

Павло Пелешко, Володимир Кіян (“Тайфун”) та Юрій Іванишин

Війну теж складно монтувати, бо мені здається, що воно не працює: умовно “нудні” кадри – все це ми з Юрком бачили на свої очі, а знайома дівчина-режисер каже “Паша, це такі унікальні кадри, такі сцени!”, а в мене око “замилене” війною.

– Багато наших бійців, які приїжджали з АТО в Київ, відзначали, що тут фактично не відчувалось війни взагалі, це воно?

Ю.І. Абсолютно. Паша коли повертався до Києва, не міг зайти в жодний супермаркет. Було таке враження, що коли ти заходиш в супермаркет, люди дивляться на тебе з осудом. До речі, тут є різниця між Америкою і Україною. Там коли ти у військовій формі кудись заходиш, то немає людини, яка тобі не подякувала, що ти військовослужбовець. Якась дитина рочків п’яти побачила мене в одному з супермаркетів і почала обіймати. А в нас в Україні все по-інакшому, і це психологічно дуже давило.

Павло Пелешко в АТО разом з собакою

Одним словом, ми після США повернулися назад в частину, і тоді в нас народилась ідея, що після війни ми маємо знімати далі, тому що люди не знають ні що таке Україна і, тим більше, хто такі українці. У 2020 році після звільнення з армії ми взялися з Пашою робити кіно.

Ми вирішили, що не можемо розповідати багато про Росію, російську владу, бо так створюємо з того ж Путіна якогось монстра, а монстр в усвідомленні багатьох людей це надзвичайна людина, отакий парадокс. Насправді ж він просто ніхто, його треба забути. Натомість нам треба розповідати про нас, хто ми, за що ми боремося, чому ми боремося. І власне ми розуміли, що це набагато важливіше розказати за що ми боремося, чому ми це робимо, хто ми на фоні цих подій.

Починаючи з анексії Криму, ми розповідаємо про свій шлях, про те як в нас відбувалася трансформація, коли кожен день ти повинен приймати самостійно якійсь рішення, думати, що ми там робимо і навіщо ми там. І дати розуміння всьому світові, що зараз є одна зі спроб нарешті відстояти повністю свою тисячолітню країну, свою незалежність. Цього було не уникнути. Але дуже хочеться, щоби в усьому світі люди розуміли, що українські дух і сміливість, про яку всі говорять зараз, є тому, що маємо тисячолітню історію. І впродовж цієї історії ми мали немало героїчних сторінок, про які мало хто знає.

– Які меседжі Ви хотіли передати цим фільмом?

П.П. Для мене основний меседж цього фільму в тому, що Росія взагалі не експортує жодних цінностей, натомість нівелюючи їх. Окрім того, вона все краде – від історії сусідньої держави, тобто нас, до наукових розробок – вони навіть бритву не могли зробити, вкрали пельмені, вже не кажучи про польоти в космос. Тобто, це країна, якої не існує.

Сам фільм – про нас, українців і те, чому не може бути нічого спільного з Росією. Адже ми стаємо на коліна гуртом і оплакуємо наших хлопців, яких привозять ховати, а русня ховає своїх як собак, втихаря. Вони беруть участь в купі воєн, і люди взагалі нічого не значать, навіть сини для матерів, які радіють ста баксам за смерть своїх дітей.

У західного глядача має скластися картинка: війна вже йде 8 років, а не 2 місяці, і зараз це наслідки того, що вони не реагували на окупацію Криму і початок війни, будучи “стурбованими”. Тут вже очевидні паралелі з Гітлером за Європою 30-х, аншлюсом Австрії, нападом на Польщу тощо.

Ю.І. Я все своє свідоме життя відстоював думку, що якщо держава не вкладає гроші в дві речі – в освіту і в культуру, то ця держава приречена. Освіта і культура це наріжний камінь, фундамент. Якби ми це почали робити ще 30 років назад, правильно і масовано, то сьогодні можливо і війни би не було би. Всі політики тішаться, що Україна на сьогодні єдина як ніколи, але хочеться, щоб вона об’єднувалася не через страждання і війни, а на базі якогось фундаменту, а в нас є фундамент, в нас тисяча років цього фундаменту. Його просто треба знати, про нього треба розповідати.

– А нас почують?

Ю.І. Ми – європейці і відстоюємо зараз не тільки Україну, а й ті європейські цінності, які в нас закладено було ще тисячу років назад. В ЄС повинні розуміти, що ми європейці не тому, що ми хочемо в Європу, а тому, що ми європейці вже дуже давно. Взагалі питання хто ми є, в моєму розумінні, є найважливішим. Бо ти розумієш хто ти, що тобі потрібно, яка в тебе ціль, як ти цього можеш добитися, тільки усвідомлюючи хто ти. Самоідентифікація, розуміння, це дає тобі майбутнє. Тому ми з Пашою і вирішили на цьому сконцентруватися в першу чергу і це є найважливіше.

– Як ви збираєтесь просувати цей фільм у світі?

Ю.І Ми дуже б хотіли зробити усередині травня приватний показ в Каннах, де як раз відбуватиметься фестиваль. Можливо – в рамках українського салону, якщо нам МЗС допоможе. Від України на фестивалі і теж поза конкурсом на жаль присутні лише кілька українських картин. Була ціла епопея з тим, що група наших режисерів, продюсерів, вимагала щоб Канни зняли російські фільми, але на жаль, цього не сталося.

Тому так важливо зробити якийсь перформанс, акцію, щоб максимально розказати людям на Каннах правду про Україну.

Можливо, ми зробимо в Каннах окремий павільйон, де зберемо всіх українців, український продукт, і зробимо потужну акцію. Українців побоюються, не без допомоги російської пропаганди, тому ми повинні говорити про себе якомога більше і розповідати, що ми робимо і навіщо, аби всім було простіше з нами комунікувати, ставати на нашу сторону і розуміти, що ми якраз цивілізовані люди.

П.П. Ще до повномасштабного вторгнення Росії ми поспілкувались з Юрою і я сказав, що фестивальна історія це трошки не те, оскільки ми не зможемо показувати фільм ніде окрім закритих показів. Після цього ми змінили стратегію і підписали договір з французькою дистриб’юторською компанією, щоб швидше доробити фільм і пустити його на національне телебачення європейських країн.

Все змінилось 24 лютого. Тепер ми хочемо, щоб показ у Каннах і сам фільм став інструментом для влади, який допоможе їй розказувати про Україну, підкреслювати, наскільки важливо те, що відбувається. Слово “війна” знецінене, ми маємо пояснити, що наша війна відрізняється від інших.

– Чи вірите ви у зміни в країні після того, як ми переможемо?

– Так, зміни в країні будуть. Це ілюструє випадок, який відбувся з моїм сином, який вчиться в патріотичній школі. Я повернувся з АТО, а дружина каже мені, що наш хлопець побився з кимось. Виявляється, була лінійка на 1 вересня, грає гімн. Перед ним стоїть якийсь хлопець, який повертає голову і каже на державний прапор: “Что это за тряпка?”, син відразу зреагував…

Для того, щоб пішло відторгнення всього російського потрібен час, це відбувається природно. Я, наприклад, до 2016 року розмовляв російською. А зараз є українці і є “хахли”. Українці – круті, модні, стильні, а “хахли” під час агресії їздять на заробітки в Росію, там з них сміються, знімають кіно.

Я народився у Воронежі, батько був військовим, часто переїжджали, а в перший клас пішов у Рівному – в російський клас! Мій дід теж військовий, служив на флоті в Севастополі, я дуже його любив. Перед тим, які він помер 3 роки тому, я встиг з ним поговорити по телефону після приїзду з АТО. Я думав, він мене критикуватиме, говоритиме про бандерівців. Але він сказав дуже важливу фразу: “Внучек, вы все правильно делаете. Прости меня”. При цьому з іншою ріднею з Росії я не спілкуюсь взагалі, і це мене не дуже бентежить. А ще дід сказав, що якби ми пішли на них війною, він би зрозумів це. Тобто, людина розуміла ціну всьому.

– Коли наші глядачі зможуть переглянути фільм?

Ю.І. Final cut повинен бути до середини травня. Ми його прокатаємо по закритим показам e багатьох країнах, щоб медіа розповіли про українців. Але мета не закриті покази як такі, а акція, куди ми можемо привезти багато матеріалів про Україну і розповісти про українців. Після того я буду готовий віддавати цей фільм. І знову ж таки, той самий Netflix може зацікавитись ним тільки тоді, коли він на одному з показів подивиться картину і скаже “так, нам це цікаво”.

До кінця літа мені б дуже хотілося щоб вже відбулася прем’єра десь на світовому ринку, а в Україні ми прем’єру можемо зробити значно раніше, можливо навіть у червні.