Після краху СРСР і завершення Холодної війни більшість американських аналітиків були налаштовані вкрай оптимістично. Вашингтону пророкували тривалий період геополітичної могутності. Відомий політолог-футуролог Френсіс Фукуяма взагалі заявив, що з перемогою ліберальної демократії настав “кінець історії” – у тому сенсі, що великі конфлікти між державами в історичній перспективі стали неможливими. Після путінської агресії проти України стало очевидним, що ідея з “фіналом історії” була красивою, але, на жаль, легковажною. В основу американської стратегії було покладено спірні імперативи, які в результаті позначилися на Україні. Які саме прорахунки щодо країни та РФ допустив американський істеблішмент, читайте в аналітичній колонці “Апострофа”.

Гемолітична ейфорія

Зараз в американських експертних колах відбувається активна ревізія дій керівництва США щодо України протягом останніх 30 років. У місцевих ЗМІ з’являються цікаві, часто суперечливі висловлювання політиків та політологів щодо того, чому Білий дім проморгав повномасштабний напад рашистів на Україну.

Зокрема, експерти звернули увагу на події початку 90-х, коли Адміністрація Білла Клінтона на хвилі геополітичної ейфорії та невиправданих розрахунків щодо демократичних перспектив РФ зробила першу “українську помилку” – ядерне роззброєння України, підписання Будапештського меморандуму, який у результаті виявився звичайним клаптиком паперу.

Таке недалекоглядне рішення відгукнулося Білому дому наприкінці лютого 2022 року, коли російські війська відкрито вторглися в Україну, наполягає голова Мершанівського Центру досліджень міжнародної безпеки Крістофер Гілпі.

“Найпростішим способом забезпечити незалежність України в умовах відсутності угоди з Росією було б дозволити їй зберегти ядерну зброю, успадковану від Радянського Союзу. Україна як сучасна держава народилася з третім за величиною ядерним арсеналом у світі. Неможливо уявити, щоб Путін напав на Київ, якби Україна зберегла і розвинула цей потенціал. Але адміністрація Клінтона вирішила зробити українців уразливими перед Росією, що неминуче відроджується, змусивши Київ здати свій арсенал”, – зазначив Гілпі в нещодавній публікації. На його думку, помилки Вашингтона зробили війну Путіна проти України “неминучою”.

Не всі тоді поділяли оптимізм щодо “кінця історії”. На початку 90-х особняком трималися ряд дослідників, які вважають, що американський істеблішмент ще згадає незлим тихим словом роки Холодної війни як період геополітичної стабільності. Вони обґрунтовано вважали, що конфлікти на світовій шахівниці продовжаться, але без тієї системності та передбачуваності, яка мала місце при існуванні СРСР.

Видатний представник зазначеної групи аналітиків – професор університету Чикаго Джон Міршаймер – ще в 1990 році попереджав американський політикум, що відхід Москви зі Східної Європи і крах Варшавського блоку призведе до зменшення стратегічного впливу США в Європі та активізації суперництва в регіоні.

Ціна гегемонії

Голоси скептиків залишилися непочутими через поточний момент. Останнє десятиліття минулого століття стало періодом незаперечної американської могутності у світовій політиці, економіці, культурі, у військовому будівництві та інформаційних технологіях. Сила американського долара та економіки США змушували уряди всіх країн світу зважати на рішення, ухвалены американським керівництвом.

Наступна помилка Вашингтона, яка прямо позначилася на Україні, полягала в тому, що Білий дім, маючи такі величезні можливості, так і не наважився створити в Європі нову архітектуру безпеки.

Чому так не сталося? Тут також відповідь очевидна: у разі створення такої системи безпеки США об’єктивно довелося б поступитися частиною свого впливу на користь європейців та частково РФ.

Американська стратегія побудови однополярного світу, як наполягають видатні експерти з міжнародних справ (наприклад, старший науковий співробітник Ради із зовнішньополітичних відносин США (CFR) Чарльз Капчен), була непослідовною. Американський істеблішмент не став переглядати концептуальну суть Альянсу, перейшовши до тактики екстенсивного збільшення його членів.

Перед вторгненням в Україну кремлівські “балакучі голови” і сам московський фюрер вкотре заявили, що розширення Альянсу нібито загрожує безпеці РФ, і тому Москві “доводиться” рухати війська на Київ. При цьому Путін постійно повторює казку про те, що президент Білий дім та Держдепартамент нібито обіцяли Михайлу Горбачову, що із крахом Варшавського пакту війська НАТО “ні на дюйм” не рушать на Схід.

Жодних домовленостей щодо цього у Вашингтона і Москви не було, тому совість американського керівництва тут чиста. Інша річ, що відкритим залишилося питання, як саме розширення НАТО (як мінімум хвиля 1999 року) зміцнювало національну безпеку американців.

Вічно “відчинені двері” НАТО

У Вашингтоні не відразу зрозуміли, що статус єдиної наддержави може бути важким тягарем. У світовій гегемонії виявився темний бік. Втративши геополітичного конкурента, Білий дім (адміністрація Білла Клінтона та Джорджа Буша-молодшого) у зовнішній політиці дедалі менше озирався на європейських партнерів, що дратувало провідні держави ЄС – Німеччину та Францію.

Терористична атака 11 вересня 2001 року на короткий проміжок часу об’єднала Заходу і навіть путінську РФ навколо США, які проголосили війну глобальному тероризму. Згода тривала недовго – навіть тому, що адміністрація Буша вирішила вторгнутися до Іраку, минаючи міжнародні інститути.

І тут стало зрозуміло, що у Кремлі знову почали звучати “реваншистські” нотки. У 2000-х роках заперечення Кремля були гучнішими, але дипломатичнішими, ніж зараз. Путін “розійшовся” після саміту НАТО в Бухаресті, де Україні не дали ПДЧ, але обіцяли у майбутньому прийняти до Альянсу.

У наступній розмові з Джорджем Бушем-молодшим кремлівський ватажок непрозоро натякнув, що у разі прийняття Україна до НАТО РФ почне операцію з відторгнення Криму та Донбасу з прицілом на ліквідацію української державності. Зрозуміло, приймати Україну ніхто не збирався. Помилка Білого дому полягала в тому, що ці загрози тоді були проігноровані. Весною 2014 року багато хто в США до останнього не вірив, що Кремль таки наважиться “взяти” український півострів.

А за 5 років до цього, 2009 року, адміністрація Барака Обами оголосила “перезавантаження” відносин з РФ, незважаючи на окупацію частини території Грузії. Після окупації Криму стало очевидним, що кремлівський ватажок тоді розцінив “перезавантаження” як ознаку слабкості США та готовність Вашингтона миритися з тим, що у РФ може бути привілейована “зона відповідальності” на пострадянському просторі. Тема України тоді для США відійшла на другий план, оскільки Москва вперше за багато років не висувала претензії щодо дій Києва.

Причини цього були банальними – через рік після початку перезавантаження президентом України став лідер Партії регіонів Віктор Янукович. Глава донецького клану спочатку влаштовував росіян: він підписав Харківський пакт, який продовжував базування Чорноморського флоту РФ у Криму, вписав до Конституції “нейтралітет”, почав наступ на демократичні інститути. Путін бачив у Януковичі таку собі українську версію Лукашенка – слухняного диктатора на короткому повідку.

Адміністрація Барака Обами припустилася помилки, пустивши в цей момент українську політику практично на самоплив. У Кремлі це розцінили як обов’язковий елемент перезавантаження. Важливо, що між 2010-2012 роками Білий дім та Москва не конфліктували через Київ, а вели дебати щодо корупції та прав людини у самій РФ. Під час президентських дебатів 2012 року з кандидатом-республіканцем Міттом Ромні Обама відмовився вважати РФ “ворогом №1”, назвавши такі установки пережитками Холодної війни.

Захід втрутився в активну “українську гру” лише після того, як українці, обурені різким розворотом у бік РФ, вийшли на другий Майдан. Але зробив це теж “неповно”, явно не оцінюючи ризики, і сприймаючи Україну як країну, яка не має особливої ваги у великих геополітичних іграх. В результаті, Білий дім не встиг на початок агресії в Криму та на Донбасі.

Між ізоляціонізмом та війною

Російська окупація Криму навесні 2014 року остаточно поховала політику “перезавантаження”, визнану американськими аналітиками помилковою. Вона ніяк не утримала Москву від початку масштабного конфлікту у Європі. Політику Обами щодо РФ у 2012-2014 роках американський політичний аналітик Сара Купп назвала “приголомшливою сліпотою” через відмову бачити в Путіні небезпечного ворога, а обмежені санкції за захоплення Криму та відмову дати Україні зброю лише заохочували росіян до агресії.

“Ви могли б подумати, що його тодішнє самозадоволення щодо Росії – і наступні події, що показують, що він був абсолютно неправий – утихомирили б колишнього президента. Але якщо він і відчуває жаль, то явно не показує цього”, – наполягає Сара Купп.

Перемога Дональда Трампа стала відповіддю на запит частини американського істеблішменту та суспільства на скорочення зовнішньополітичної активності та необхідності зайнятися внутрішніми справами.

Як не дивно, але Трамп був єдиним президентом, який не припустився особливих помилок щодо України. Просто тому, що американський парламент скував його по руках і ногах, не давши укласти “хорошу угоду” з Путіним.

На нинішньому главі Білого дому Джо Байдені лежить тінь політики Барака Обами, в адміністрації якого він обіймав посаду віце-президента. Тим не менш, за Джо Байдена (через путінську агресію проти України) Штати знову стали беззастережним лідером Заходу. Європейські еліти йдуть у фарватері Вашингтона, розуміючи, що “самодіяльність” у такій ситуації може мати міжнародні та внутрішньополітичні ризики.

Але що стоїть за нинішнім періодом американського лідерства? Якою ціною воно далося?

“Нарешті, з наближенням нинішнього вторгнення в Україну адміністрація Байдена категорично відмовилася вести переговори з Путіним про статус України і НАТО, але також категорично виключила використання американських збройних сил (для захисту України – “Апостроф”). Знову ж таки, важко уявити політику, більше досконалу для заохочення нападу”, – наполягає Крістофер Гілпі.

Тому в нинішніх умовах зовсім не дивно, що саме Великобританія все частіше бере на себе лідерство та ініціативу щодо протидії кремлівському вторгненню в Україну. За Лондоном через об’єктивні причини не значиться такої кількості помилок щодо Києва. Що ж до США, то там значна частина суспільства, схоже, дуже гостро реагує на геополітичні промахи Білого дому (ніхто не забув про безславний вихід американських військ з Афганістану), що може негативно позначитися на позиціях нинішнього керівництва країни. Для Байдена та Демократичної партії осінні вибори до Конгресу, швидше за все, безпосередньо пов’язані з подіями в Україні, і тут все-таки може включитися прагматичний розрахунок: тільки перемога України у війні з рашистами за потужної, відкритої підтримки Байдена може дати можливість демократам покращити свої електоральні позиції всередині Штатів, що помітно похитнулися.