Щойно стало очевидно, що кремлівський бліцкриг проти України з гуркотом провалився, у західній почали з’являтися публікації про наявність у Володимира Путіна якогось “плану Б”. Журналісти, посилаючись на західних аналітиків та джерела у спецслужбах, зазначають, що тепер кремлівський фюрер відмовився від взяття Києва, але має намір змусити українське керівництво відмовитись від низки областей на південному сході країни. Основний спосіб – обстріли міст. Путінський “план Б”, за версією The Wall Street Journal, полягає у створенні “сухопутного коридору” з окупованим Кримом та розширенні території “республік” Донбасу. Насправді ніякого “плану Б” у Кремля немає. Подробиці читайте у колонці “Апострофа”.

Західні аналітики вкотре переоцінюють раціональність кремлівського керівництва. Володимир Путін, як неодноразово звертали увагу незалежні російські експерти (наприклад, Станіслав Бєлковський чи Дмитро Орєшкін), завжди був тактиком, але не стратегом. Інакше не було б анексії Криму, вторгнення на Донбас у 2014 році та нинішньої масштабної війни РФ з Україною. Вся зовнішня політика Кремля після “Кримнашу” у стратегічній перспективі обіцяє РФ лише політичні та економічні катаклізми, які можуть обернутися крахом державності.

Кремлівський фюрер завжди і скрізь керується лише миттєвими тактичними інтересами. “Кримнаш”, “народні республіки” в ОРДЛО та відкрита війна з Україною потрібні йому з єдиною метою – закрити РФ від решти світу, остаточно закрутити гайки у внутрішній політиці, щоб довічно залишатися при владі. “Загрози” з боку України та НАТО, про що постійно говорить кремлівська пропаганда, лише привід для агресивних дій.

Сам факт того, що Путін, сидячи в бункері, розмовляє з міністром оборони Шойгу та іншими підлеглими на відстані кілька метрів, свідчить, наскільки він побоюється за своє життя. Втім, є підозра, що і з Шойгу він бачитися перестав. Але це окрема історія…

Окупація українського Криму та подальше скочування РФ на рівень КНДР стали відповіддю Кремля на стрімке падіння путінського рейтингу у 2011-2013 роках. Тоді навіть казенні соціологічні заміри від ВЦИОМ показували, що росіяни (особливо ситий середній клас) втомилися від “вічного” президента.

Масові “болотні протести” серйозно налякали російське керівництво. Тоді кремлівський піарники і політтехнологи зробили ставку на жителів депресивних регіонів, яких за допомогою пропаганди нацькували на москвичів і пітерців. Умовним робітникам з “Уралвагонзаводу” (поки долар у РФ був по 30 рублів) не були цікаві антикорупційні розслідування Олексія Навального. Їх вдалося підкупити казками про “встання з колін”, у які охоче повірили жителі глибинки. Мовляв, РФ живе небагато, але “може дати по морді” кому захоче.

Саме прихована агресія та поклоніння перед начальством (як особливості російського менталітету) добре пояснюють, чому близько 70% росіян, поданих незалежних соціологів, підтримують путлерівську агресію проти України. Їм потрібна ще одна доза “величі”, нехай навіть ціною вбивств мирного населення, українських жінок і дітей. На своїх дітей, які безглуздо гинуть в Україні, їм байдуже.

“Кримнаш”, з погляду внутрішньополітичних інтересів путінського оточення, був вигідним тактичним ходом, але в середньостроковій перспективі він породив купу проблем. Щоб “оформити” вкрадене та уникнути водної та торгової блокади півострова, Кремль робить наступну стратегічну помилку – запускає абсолютно фантастичний проект “Новоросія”, який виродився у дві бандитські “республіки” в ОРДЛО.

Жодної стратегії побудови “Новоросії” у Володимира Путіна та “головного ідеолога” Кремля Владислава Суркова не було. Коли стало очевидно, що російськомовні жителі України не хочуть воювати проти власної держави, Москва пішла на наступний тактичний прийом – усі вісім років намагалася заштовхати ОРДЛО назад в Україну на своїх умовах. Паралельно Путін погрожував Заходу ядерною зброєю, показуючи поспіхом намальовані мультфільми.

Кремлівська пропаганда всі ці роки обнадіювала жителів окупованих території в Криму та на Донбасі, що Москва має якийсь “хитрий план” зі зняття санкцій, визнання півострова “російським” з перспективою виходу “ЛДНР” з України та дрейфом у бік РФ.

Путінські “хитрі плани” щодо Криму та Донбасу виявилися фейком, на що красномовно вказує сам факт відкритого російського вторгнення. Війна проти України – чергове самогубне для РФ рішення, продиктоване винятково миттєвими тактичними інтересами кремлівського фюрера.

Із самого початку вторгнення, у кремлівського начальства на столі був один (причому, абсолютно безглуздий) “план” – взяти Україну за лічені години, посадити в Києві маріонетковий уряд на чолі з Віктором Януковичем або Миколою Азаровим, який втік, підписавши їх руками повну капітуляцію. Передбачалося, що за пару діб війни Захід не встигне виробити консолідовану позицію, а коли все стихне, то й реагувати ніхто не стане.

Володимир Путін та його близьке коло повірили у власні фантазії про нібито велику кількість проросійськи налаштованих громадян України, готових зустрічати путінських орків з розкритими обіймами.

Щойно стало очевидно, що бліцкриг провалився, кремлівський фюрер, як і після “Кримнашу”, схопився за ядерну палицю. Потім у хід пішла “сирійська тактика” щодо знищення міст та мирного населення. Ось і весь “план Б”. Повний розгром ЗСУ у російські “плани” вже не набуває чинності через запеклий опір українських військових та слабкості російської “другої армії світу”.

Незграбні дії Кремля, ставка на терористичні методи та вбивства цивільних вкотре підтверджують стару тезу про те, що горизонт кремлівського планування – не перевищує двох-трьох місяців. В умовах санкцій та провалів на фронті Кремлю з кожним разом буде важче розповідати, що війна проти України “йде за планом”, приховуючи, що жодного плану ні щодо війни, ні щодо російської економіки у Путіна та його оточення немає. Тому й надалі варто очікувати від божевільного “бункерного” диктатора непродуманих і імпульсивних дій. З усіма наслідками і для самої Росії, і для всього світу.